Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Ой, Льолю!..

На мить, на єдину пронеслось у голові:

— Ой, що це?.. Куди я попав?..

На мить, на єдину:

— Про-п-а-в!!!

— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..

Відірвав від себе. З надмірним зусиллям, як частку себе.

— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…

Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:

— Підітрися ними… Бувай!

Повільно, граційно пішла.

Василь Минко. Беладонна

Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…

— Льолю!..

І ще ближче над ухо:

— Простудишся, Льолю!..

Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…)

Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…

— Ну, Льолю!..

Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…

— Невже заснула?..

Чекав — мо’ хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…

Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…

Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.

— …Будь ласка, в район!

— Що, як, чому?!?

— Без балачок… Ну, раз, два!..

Я підвівся й тихо до міліціонера:

— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..

— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!

І зараз же до Льолі:

— Ей, сафаро!.. Підводьсь!

— Як ви смієте?..

— Вас не питають.

Нагнувся, схопив Льолю за руку:

— Хутко!..

Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.

— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…

Та рвонулась, визвірила очі на нього:

— Ти гад!

Соковитий матюк пролунав по саду.

— Тобі чого треба від мене?..

— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.

Я відвів його руку