Читати книгу - "Вулик"

Схвальні погляди присутніх звертаються до одного лікаря, тоді до другого; це нагадує кориду, коли один матадор, який добре проявив себе, виходить на заклики глядачів на арену й виводить свого товариша, котрий діяв менш успішно і не так сподобався публіці.

— Отже, сеньйори,— урочисто мовить дон Ібрагім,— коли я пересвідчився, що медична наука безсила перед жахливим злочином, мені залишалося подбати лише про дві речі, в яких я, як добрий християнин, поклався на Господа: по-перше, щоб жоден із нас — тут я прошу люб’язного сеньйора Переса Паленсуелу не вбачати в моїх словах бодай найменшого натяку на спробу тиску на будь-кого,— повторюю, щоб жоден із нас не був причетний до цього огидного й ганебного злочину, і по-друге, щоб доньї Марго було віддано останню шану, якої всі ми в призначену годину бажали б собі та нашим рідним і близьким.

Дон Фідель Утреро, фельдшер із цокольного поверху, блок «А», досить безцеремонний молодик, ледь не вигукує «Браво!» — це слівце вже крутиться в нього на язиці, але, на щастя, він стримується.

— Відтак я пропоную, високоповажні сусіди, ви, котрі своєю присутністю прикрасили та вшанували ці скромні стіни...

Донья Хуана Ентрена, вдова Сисемона, пенсіонерка з другого поверху, блок «В», дивиться на дона Ібрагіма. Яке красномовство! Яка вишуканість! Яка точність! Він мовить, наче по писаному. Донья Хуана, зустрівшись на мить із очима сеньйора Остоласи, переводить погляд на Франсиско Лопеса, власника розташованої на цокольному поверсі, блок «С», дамської перукарні «Кристі енд Квіко», який стільки разів бував її повірником і розрадником.

Їхні погляди начеб ведуть короткий, миттєвий діалог:

«Ну як?»

«Блискуче, сеньйоро!»

Дон Ібрагім незворушно провадить далі:

— ... щоб ми, кожен із нас, не забували пом’янути донью Марго у своїх молитвах і всі разом узяли на себе витрати за похоронну відправу.

— Згоден,— каже дон Хосе Лесиньєна, третій поверх, блок «Д».

— Цілком згоден,— підтримує його дон Хосе Марія Ольвера, капітан інтендантської служби, який мешкає на другому поверсі, блок «А».

— Всі згодні?

— Так, сеньйоре,— озивається тремтячим голосом дон Артуро Рикоте, службовець Іспано-Американського банку, з п’ятого поверху, блок «Д».

— Так, так! — вигукують дон Хуліо Малуенда, моряк торговельного флоту у відставці з третього поверху, блок «С», помешкання якого, обвішане картами й гравюрами та заставлене макетами кораблів, скидається на крамничку лахмітника, і дон Рафаель Саес, молодий прораб із четвертого, блок «Д».

— Безперечно, сеньйор Остоласа має рацію, ми повинні віддати останню шану нашій покійній сусідці,— завважує дон Карлос Луке, комерсант із другого поверху, блок «Д».

— Я, як усі, я згоден з усім.

Дон Педро Пабло Таусте, власник майстерні з ремонту взуття «Клініка для черевиків», не хоче плисти проти течії.

— Ідея доречна й похвальна. Підтримаймо її,— мовить Фернандо Касуела, молодший судовий адвокат із першого поверху, блок «В», котрий минулого вечора, коли всі сусіди за розпорядженням дона Ібрагіма шукали злочинця, виявив у кошику для брудної білизни скоцюрбленого коханця своєї дружини.

— Я теж такої думки,— підсумовує дон Луїс Ноалехо, мадридський представник фірми «Пряжа. Вдова й діти Касиміро Понса», мешканець першого поверху, блок «С».

— Щиро вам дякую, сеньйори. Бачу, ми дійшли згоди; всі ми висловили свої міркування, і наші думки збігаються. Я приймаю вашу люб’язну згоду і прошу нашого сусіда, панотця дона Ексуперіо Естремеру, організувати церемонію, як то належить згідно з церковними приписами.

Дон Ексуперіо урочисто мовить:

— Приймаю ваше доручення.

Справа добігає кінця, і мешканці починають розходитися. Одні мають нагальні справи; інші — таких меншість — гадають, що це в дона Ібрагіма багато справ; а дехто — буває й таке — йдуть, бо втомилися так довго стояти на ногах. Дон Гумерсиндо Лопес, службовець компанії з імпорту, переробки, розподілу та продажу нафтопродуктів, мешканець цокольного поверху, блок «С», єдиний із-поміж присутніх, хто не зронив ні слова, задумливо запитує себе, спускаючись сходами:

— І заради цього я відпросився з роботи?

Повернувшись із молочної доньї Рамони, донья Матильда загадує служниці:

— Купіть завтра на обід печінки, Лоло. Дон Тесифонте каже, що вона корисна.

Для доньї Матильди дон Тесифонте — оракул. До того ж він її постоялець.

— Печінка має бути ніжною, щоб приготувати смаженину з нирками, присмачивши її вином і цибулею.

Лола повсякчас їй підтакує, а потім приносить із базару перше-ліпше або те, що їй заманулося купити.

Сеоане виходить із дому. Щовечора, о пів на сьому, в кав’ярні доньї Роси починає грати скрипка. Його дружина залишається вдома, на кухні, де вона церує шкарпетки й латає сорочки. Подружжя мешкає у вогкому, шкідливому для здоров’я підвалі на вулиці Руїса, за який вони платять п’ятнадцять дуро; добре хоч, що від них до кав’ярні доньї Роси кілька кроків, тож Сеоане не мусить витрачати гроші на трамвай.