Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

— То що ж воно таке, це Теля-муу?

— Ех, хлопче, цього тобі ніхто не пояснить. Бо хто зустрінеться з ним випадково на вулиці, тому він у вічі війне вогнем так, що людина два тижні нічого не бачить. А хто набереться відваги і, почувши його рик, насмілиться висунути голову через вікно, у того голова розростеться так, що не пролазитиме у кругле вікно церкви єзуїтів; а розгледіти його все одно не зможе, бо Теля-муу виростає завбільшки хату. Це страшна тварюка!

За цей час я спокійно поскладав свої скарби знов у мішок.

— Тож Теля-муу таки існує? — запитав я господаря.

Той почав клястись, що існує.

— Має пан бажання побитись зі мною об заклад?

— Про що?

— Про те, що я зможу з'їсти ціле теля. Сьогодні я винятково голодний. Принесіть мені сюди це Теля-муу і я його з'їм!

З цими словами я витяг римського меча, який був частиною мого обладунку ліктора, показавши: нехай тягнуть мені теля.

Поклавши шкіряного мішка собі на плече, був готовий рушати.

— Ти й справді його не боїшся? — запитав Маєр, побачивши, що я збираюся йти. — Бачу, ти міцний горішок. Залишайся. Зараз ми про все гарненько домовимось, а потім повечеряємо.

— Дякую. Але не пхай мені копчену рибу, бо ж великий піст уже закінчився. Я не священик, а якби навіть і був ним, все одно пив би вино.

— Все буде, хлопче, — сказав пан Маєр і з цими словами пішов на кухню давати розпорядження. Коли він повернувся, то вже був одягнений зовсім по-іншому, а також приніс із собою вбрання галантного поміщика, яке просив прийняти від нього у подарунок. В гаманці до костюма була плата за мої скарби, котра мала мене задовільнити.

Запхавши руку до гаманця, я знайшов там п'ятдесят дублонів і паперовий згорток.

— А це що таке?

— Це вексель на дві тисячі талерів з виплатою через три місяці.

Що таке вексель я знав і був задоволений угодою. От тільки кінцевий термін виплати мені не подобався.

— Це гамбурзька традиція, — сказав пан Маєр. — Гроші повинні дозріти.

Що ж, я не проти, адже п'ятдесят дублонів мені вистачить надовго.

Пан Маєр пригостив такою розкішною вечерею, про яку годі було мріяти, беручи до уваги його попередню скупість. Паштети, дичина, різні маринади і вишукані вина — все це здалось мені підозрілим, тож я не пив багато.

На вечерю з'явився його син та три доньки на виданні.

Про хлопця казали, що він студент. Хоча він був застарим. Про дівчат — що вони сестри. Хоча схожими вони не були зовсім.

Вони були вродливі, вміли грати на арфі та гітарі і співати. Русява, найгарніша, постійно дивилась на мене замріяними очима і мило всміхалась, коли я до неї звертався.

Кохання було мені відоме, адже я був молодим вдівцем і досвіду з жінками мені вистачало — слід бути обережним! Спершу я вирішив випробувати її характер.

Пан Маєр представив мене юнкером Германом, а дівчину — як юнгфер Агнесу.

Агнеса була дівчиною сентиментальною. Під час вечері ми сиділи поруч і все, про що я міг з нею говорити, це хіба що розповідати, що як у мене буде можливість, я так само придбаю такий будинок і такі ж самі срібні ложки, якими ми їмо шоколадний пудинг. На них виб'ю свій герб та монограму. А потім натякнув: яка б чудова вийшла монограма з перших літер імен Германа та Агнеси. Їй це здалося неможливим. Я ж відповів, що це дуже просто. Літеру А вплести в літеру Г і вийде ідеальна комбінація. Вона ж сказала, що тоді з цього вийде Б. Я зрозумів, що вона хилить до слова біль, і сказав, що «подвійний біль» — це ніщо інше, як кохання.

Мені сподобалась ця дівчина. Та і я не був якимось негідником чи пройдисвітом.

(— Відколи? — запитав солтис.

— Та з тих пір, як в моїй кишені з'явився вексель на дві тисячі талерів.

— Нічогенький такий здобуток.)

Я хотів довести, що я і справді благородний муж.

На пальці в старого Маєра була діамантова каблучка. Я сказав, що мені вона дуже сподобалась і я хотів би її придбати.

— Йой, юнкере Германе, це дуже дорога каблучка, — сказав господар. — Сам карбункул в ньому потягне на п'ятдесят талерів. До того ж це сімейна реліквія. Я не віддам її за жодну ціну. Навіть за сімдесят талерів не віддам.

— То віддай за вісімдесят.

— Ех, я б ніколи і нікому її не