Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Бродяги Пiвночi 📚 - Українською

Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бродяги Пiвночi" автора Джеймс Олівер Кервуд. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 256
Перейти на сторінку:
з чорними, як смоль, лапами-ластами дуже скоро стане їхнім союзником в одній смертельній битві. Це буде чергова битва, не перша й не остання, у нескінченній кривавій війні диких тварин; тут звір’я — достоту як люди, що нема-нема, та й починають лити одне одному кров у братських усобицях.

Другого дня після зустрічі з видрою Сіра Вовчиця й Казан пройшли вздовж потоку води зо три милі далі на захід. Тут вони зіткнулися з перешкодою на своєму шляху, і, щоб іти далі, змушені були повернути на північ. Цією перешкодою виявилася величезна боброва хата, що перегороджувала потік. Гать була двісті ярдів завширшки, і через неї затопило на милю болота й ліси. Ні Сіру Вовчицю, ні Казана бобри теж ніскілечки не цікавили. Для них це були такі ж істоти, як риби, видри, швидкокрилі птахи — не з їхнього світу.

Тож вони повернули на північ, не знаючи, що природа вже приготувала найближчим часом цій четвірці — собаці, вовчиці, видрі й боброві — участь в одній із битв, де виживають найпристосованіші. Ця битва, як і багато інших схожих на неї, назавжди лишиться таємницею зір, місяця й вітру, а вони, як відомо, свідки німі.

Уже багато років ніхто з людей не приходив у цю долину між двома гірськими хребтами й не тривожив бобрів. Якби який-небудь мисливець із племені сарсі пішов за течією цього безіменного струмка і зловив тут патріарха й голову колонії, то відразу б визначив, що це дуже старий бобер. Певно, індіанець своєю мовою, звісно, нарік би його Щербатим Зубом, а все тому, що один із чотирьох довгих зубів тварини й справді надщербився, коли та гризла дерево для гаті. Шістьма роками до цього Щербатий Зуб привів униз за течією кількох бобрів-однолітків. Тут вони й звели свою першу невелику греблю, а під нею — першу хатку. За рік у квітні пара Щербатого Зуба розродилася чотирма маленькими бобренятами; кожна інша самка так само народила від двох до чотирьох малят. Так населення колонії збільшилось удвічі чи й утричі. Наприкінці четвертого року перше покоління дітей за неписаним законом природи мало б, знайшовши кожен собі пару, покинути колонію й шукати житла деінде. Пари вони собі познаходили, але й надалі жили на старому місці.

Наступного року те покоління бобренят, котрим було вже чотири роки, теж знайшло собі пари, але колонію не лишило. І вже на початку літа шостого року колонія була більше схожа на велике, давно обложене місто. Вона складалася з п’ятнадцяти нір і ста з гаком бобрів, не рахуючи немовлят четвертого покоління, що народились у березні та квітні. Гребля росла, аж доки сягнула двохсот ярдів завдовжки. Вода затопила велику площу березово-тополиного лісу й досягла аж болота, де росли верби й бузини. Їжі ставало замало, нори були переповнені, але покидати греблю ніхто не хотів — бобри, майже як люди, люблять свої домівки. Нора Щербатого Зуба мала розмір дев’ять на сім футів. У ній жило двадцять сім дітей та онуків. І от тепер Щербатий Зуб надумав здійснити щось неймовірне, що не вкладалось у звичаї їхнього племені. У той час, як Казан і Сіра Вовчиця байдуже нюхали сильний запах бобрового міста, Щербатий Зуб готувався вивести звідти свою родину — двох синів та їхні сім’ї.

Як і раніше, Щербатий Зуб був визнаним лідером колонії. Жоден інший бобер не доріс до його розмірів і не мав такої сили. Важив він принаймні шістдесят фунтів. Його гладке тіло мало завдовжки три фути. Лише сам його хвіст був чотирнадцять цалів завдовжки й п’ять ушир. Часом у тиху ніч він так ударяв ним по воді, що було чути за чверть милі, не менше. Перетинчасті задні лапи були удвічі більшими, ніж у його пари, і на всю колонію він славився як найшвидший плавець.

Уже вночі, коли Сіра Вовчиця й Казан повернули на північ, Щербатий Зуб піднявся на вершину гаті, струсив із себе воду й подивився вниз, щоб переконатися, чи йде за ним його армія. Під зорями від руху багатьох тіл схлипнула на великому ставку вода. Деякі старші бобри піднялися до Щербатого Зуба й собі стали дивитися. Тоді старий патріарх пірнув у вузький потік на іншій стороні греблі. За ним у зоряному сні посунули шовкові постаті переселенців. По одному, двоє, троє, дорослі й малі, перелізли вони через греблю й легко та швидко почали свій сплав униз за течією. Наймолодші швидко гребли, щоб не відставати від старших. Їхній голова Щербатий Зуб плив попереду сорока інших; за ним його дорослі працівники й бійці; позаду — матері й діти.

Усю ніч бобри просувались уперед. У цей час у густому верболозі схоронилася видра — їхній смертельний ворог, небезпечніший навіть за людину. Видра народжена рибоїдом, оскільки ж боброві гаті зупиняють рибу, що пливе на нерест, то видра знає: де багато бобрів, там завжди мало риби. Чи це природа підказала їй таку закономірність, чи вона своїм розумом дійшла до цього умовиводу — ваги немає. Важливо те, що це природні вороги. Правда, видра не в змозі впоратися з численним ворогом безпосередньо, тому руйнує їхні греблі, що, своєю чергою, призводить до знищення й бобрів. От у цій кровній ворожнечі — так визначила сама природа — знайшлося місце й для Казана й Сірої Вовчиці.

Десять із лишком разів за ніч Щербатий Зуб зупинявся, щоб дослідити запаси їжі вздовж берегів річечки. У двох-трьох місцях знайшлося багато дерев, та от греблю там звести було б важко. Його чудові інженерні інстинкти виявилися сильнішими за потребу їсти тут і зараз. І коли щоразу він знову йшов уперед, жоден бобер не ставив під сумнів його рішення. На ранковій зорі вони перетнули згарище і прийшли до краю болота, що правом займанщини належало Казанові й Сірій Вовчиці. Скрізь по своєму маєтку вони полишали власні сліди. Але Щербатий Зуб був істотою води, а нюх у його племені розвинений погано. Там, де струмок поплив лісом, бобер уповільнив рух, утім просувався далі. Трохи нижче від дому Казана й

1 ... 45 46 47 ... 256
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бродяги Пiвночi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бродяги Пiвночi"