Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спалені мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Спалені мрії"

217
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спалені мрії" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 122
Перейти на сторінку:
дня. – Я старий, а ніколи в житті такого не бачив чи, може, не придивлявся, чи просто не помічав! А вигорілі села та хутори – чорне, біле, зелене, жовте – все змішалося. Повіриш, Саво, волосся на голові дибки стало, соромно навіть зізнатися – мало не заплакав. Жити б та й жити, а воно ніде, та й нема кому. Правда, деякі люди городи садять, кажуть – у маленьких землянках та погребах не одну зиму зимували. Але вони під лісом живуть, то тепер хати збудують. А я деревину вибрав для ремонту школи, у якій комендатура розміщалася. А чи така, бо я в цьому ділі невеликий спеціаліст, це б Михайло зараз покерував до ладу. Такі руки були золоті, на все село вистачило б.

– Твоя правда, жодна хата без нього не будувалася. Як і не робив, то наглядав просто від себе, ніби боявся, що без нього погано зроблять. Ото спеціаліст був! Гляне, вилає добре, коли що не так, а сам наперед усе підкаже, і спробуй потім не зробити так, як треба. Ой, і завзятий був! Мені до цих пір не віриться, що так доля з ним обійшлася. Він мені як рідний був. Хіба б оце було таке проти мене, тим паче в його родички, – показав на Мар’янин двір. – Точно тобі кажу – хата вже б стояла. Серед ночі робив би, помічників назбирав, а тут усі його боржники щодо роботи. У неї і Тимофій молодцюватий, але Михайло його не чекав би. Коли ми з партизанами поверталися додому, він почув про інженерні війська і хотів туди потрапити. Тимофія просив, щоб за нього слово замовив. Але той накричав, хотів, щоб він Мар’яні допоміг, Тоні, звичайно, та іншим родичам. Каже: «Коли я не прийду з війни, то дітей наших хоч робити навчиш». Хто ж думав, що так може статися! А Тимофію тепер що розказувати? Скоро прийде і мене спитає, той не пропустить такого.

– Не пише чомусь, Тоня каже. П’ять листів йому написала, а жодної відповіді не отримала.

– Ти, Никифоровичу, не панікуй, я від свого Грицька теж давно не отримував. Думаю, що в кінці зовсім не солодко їм, може, й хвилини для листа не викроїли. До самого Берліна з такими боями… Скоро повернуться. Вважай, що вже відвоювали своє.


Якось рано-вранці, коли ще й сонце не виглянуло із-за обрію, дід Сава пішов через усе село до свого приятеля Харитона, син якого також воював у Польщі, тільки в інших військах. Пішов провідати, бо переказували, що занедужав Харитон цієї весни, заодно хотів про листи спитати. По дорозі й собі милувався білим та рожевим цвітом, який обліпив невеликі деревця майбутніх садочків. Згадавши вчорашні розповіді Никифоровича, сам собі посміхався. Дихання весни відчувалося і на березах, які й тут густо позвішували свої жовтуваті сережки та вже на цю пору випустили дуже ніжні маленькі листочки, які то блищали в ранішніх сонячних променях, то просвічувалися мереживом прожилок. Попід парканами густо жовтіли квіти кульбаби. А на довгій жовто-зеленій ковдрі посередині села плавно звивалася на доволі рівній місцевості синювата річка. Недалеко із-за позеленілих дерев виблискували і куполи церкви. «Різні люди в селі живуть, а на церковному подвір’ї жодне дерево ніхто не спиляв. Не піднялася рука у святому місці», – радів Сава. Перейшовши через невеликий міст, який ще колись збудували два пани, а потім німці його добре відремонтували, пішов до хати Харитона. Зайшовши у двір, побачив якусь метушню – родичі допомагали по господарству, носили воду, топили піч, а дружина Харитона – Мотря, перев’язавши голову чорною хусткою, віддавала накази.

– Мотю, почекай, розкажи, що сталося? Щось із Харитоном? – схопив її за руку.

– Помер мій Харитон учора на світанку. Не діждався й сонечка, все за серце хапався, а потім сказав: «Ти тільки не побивайся за мною, Мотю, дуже сліз твоїх не люблю. Сам Бог каже, що настав мій час і ніякий лікар тут не допоможе. Прости, коли що не так було». І відійшов… Склала я йому руки, закрила очі та давай готуватися, аби тільки не сердився на мене на тому світі. А ти, Саво, звідки взнав?

– Прийшов живого провідувати. Хотів про Петька вашого розпитати, що пише, взнати. А замість того на похорон, виходить, потрапив.

– Про Петю, кажеш? Отож то й причина всьому. Отримав він учора листа від синового товариша. Той написав, що вони якраз звільняли в’язнів із якогось концтабору. Надивилися страхіть, ще й знайомого там зустріли, тому й затримались, а потім давай своїх наздоганяти. Пристали до іншої роти, а тим якраз обід привезли. Не хотіли солдатам відмовити, які запрошували їхньої каші поїсти, а це святе на фронті. Та тільки сіли, як куля снайпера влучила Петькові прямо в голову. Прочитав того листа Харитон, поплакав, а потім ще довго розказував, що таке снайпер і хто такі в’язні концтабору, бо я ніяк не могла второпати. А вранці пішов, як бачиш, до свого Петька. Дуже він любив його. І дочки у нас хороші, а Петько йому був найдорожчий.

– Значить, похоронки не отримували, тільки, кажеш, товариш написав? – задумливо спитав у Мотрі.

– Усе так, Саво. Я тобі зараз принесу того листа. Харитон весь час у руках його тримав, з ним і помер, а потім я за ікону сховала, щоб не загубився, бо голова моя нікудишня. Воно й не дивно – два покійники одразу! Покладу я Петькові речі в батькову труну, нехай отець Федот одразу за обох службу править. Як думаєш, чи правильно так буде?

– Мабуть, так і роби, бо товариш пише, що бачив, то переплутати нічого не міг, – відповів дід Сава, згортаючи трикутника. Сам дуже шкодував, що викреслено ще одного знайомого, а з ним і його сина Петра із земної книги життя.

Із сумними думками повернувся дід

1 ... 45 46 47 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"