Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

«Треба втікати, поки мною лиш раз скористалися для поліпшення породи!» — подумав Стасьо. Але не поспішав з цим рішучим кроком, бо таки зустрів жінку своєї мрії. І вона його збила з ніг. Так-так, збила, сидячи за кермом авта.

Анабель Діккенс спочатку працювала акторкою, але не це її прославило: вона перша жінка в Британії, що закінчила водійські курси!

Коли знуджений роздумами Стасьо брів у тумані і розмірковував, чи не взяти участь у конкурсі на найкращу оповідку в стилі петерпіперизму[65], за яку поважний денник «Морнінґ Стар» обіцяв винагороду в сто фунтів, зненацька вигулькнуло чорне лискуче авто.

— Сер, отямтеся, благаю вас!

Одне розплющене око потерпілого не без задоволення споглядало білявку з блакитними очима. «Гарна, як образок», — подумав Стасьо.

Анабель виявилася не такою консервативною, як Марґрет, і за три дні вони зі Стасьом укладали оповідку... у ліжку.

— Порожній потяг прямував повз приміські... — поволі проводив рукою по хребцях розманіженої жіночої спинки зрадливий муж Марґрет.

— ... печери! — підказувала зі сміхом Анабель.

— Провідник перевірив переділи...

— ... примітивши п'ятірко п'яненьких пасажирів!

Потім вони по черзі пригощалися запашною табакою із мініатюрної жіночої табакирки — і Стасьо зрозумів, що його шлюбу надійшов кінець, що доведеться виробити нові документи, що онук Крузенштарна має зникнути, а відродитися названий син Адама Кендзьорівського — Ґеньо Муркоцький. І в цьому, окрім Оскара, йому ніхто не допоможе.

Але... Раптово прибув Едмон, щоб простежити, чи не ошукає його сестру австро-угорський зайда. Довелося на тиждень-другий прикипіти до помешкання, відмовитися від побачень з Анабель, а розважати досвідченого крадія вправами з петерпіперизму.

— Немудра наречена надибала ненадійного нахлібника, — грубо жартував Едмон.

— Королівські коштовності крадуть курдуплі, — відповідав Стасьо.

Присадкуватий Едмон зривався на прямі ноги, а Стасьо лишався сидіти в кріслі — і при цьому їхні очі схрещувалися поглядами на одному рівні.

Тут трапилася нагода або тимчасово примиритися, або ворогувати до першої крові. Едмонові вже навіть снилося, як він зацідить знизу в підборіддя цьому красунчикові.

Одного ранку газета сповістила про відкриття виставки коштовностей, де буде велетенська ніжно-рожева перла вартости у дві тисячі фунтів штерлінгів. Вона лежатиме у відкритому пуделкові білого оксамиту під наглядом власниці — міс Валентайн.

— Хлопче, ти щось засидівся без доброго струсу, — почав дружнім тоном Едмон. — Що б ти про себе не казав, я не повірю. У тебе шахрайський погляд. І цього не помічають жінки, навіть щасливі у подружжі: вони здадуть свою фортецю чеснот без військових дій. А що вже казати про тих, кому доводиться принаджувати посагом!

— Ви занадто «доброї» думки про мене...

— Та облиш! Нині не до витонченого англійського гумору. Підеш зі мною на виставку і кинеш оком на міс Валентайн. Мені вистачить секунди...

— Це небезпечно! Навіщо вам та перла? Її не продасте!

— У Лондоні. А в Парижі?

«Чи він щось знає про наші оборудки з Оскаром, чи випадково ткнув пальцем у небо?» — гадав Стасьо.

Спритність Едмона була неймовірною. Міс Валентайн, зворушена проникливим поглядом вродливого незнайомця, що стояв непорушно посеред зали, не примітила низенького добродія, який легко змахнув рукою над пуделком і поволі вийшов.

Знічена дівчина почервоніла, як маків цвіт, від чого на товстуватому носі проступили припудрені веснянки, і почала метушливо шукати в торебці хустинку. Пройшло не менше пів години, поки хтось із відвідувачів не гукнув: «Яке ошуканство! Це звичайний рожевий гудзик!»

Та ні Едмона, ні Стася там вже не було.

 ожен ранок Юрася Маґдебурка починався з філіжанки доброї кави та газетної хроніки, потім він прямував до своєї нишпорської школи, де розмірковував над новими справами. Кароль з хлопцями приходили пізніше, щоб отримати вказівки і поради.

Цього разу треба було розшукати Георга Каганса, що втік у Відні з-під варти і, ймовірно, припхався до Львова, де мав рідню на Казимирівській. Цей молодик працював у Румунії на фабриці шкла помічником книговода[66], потиху продав дванадцять вагонів продукції, а гроші перерахував у банк. Коли їх прогуляв у Швейцарії та Франції, вислав на адреси славних багачів п'ятдесят три тисячі листів з проханням допомогти в нужді. І йому допомогли! Але тим часом до віденського банку зголосився один румунський правник із звинуваченням у потуранні мантію...

Двоє заможних львів'ян просили Юрася провести справу конфіденційно. Їм не було шкода грошей, надісланих «нужденному» — вони дбали про свою репутацію: хай би Георг «забув» їхні