Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

— Передасте його поліції опісля, коли ми домовимося...

— Та ви ж, добродії, ні в чому не винні! — переконував їх Маґдебурко.

— То ви так вважаєте, а клієнти подумають, що нас легко збити на манівці. У бізнесі непощерблена опінія — головне!

Юлько і Фелікс зраділи, що цього разу їм не доведеться виглядати з-за брами чи з-під кущів, а у пристойному вбранні ходити проходом Казимирівською і примічати, чи не з'явиться пан років тридцяти, чорнявий, вузьколиций, блідий, одягнений в темний песимістичний анцуґ.

Кароль попередив:

— Не підходьте близько до брами двадцять першого числа: там таємний дім розпусти. Вас можуть схопити хлопці Матіяша!

— Щось мені крутиться на думці один випадок на карловарськім курорті, — замислено промовив Юрась. — Там донька багатого купця з Праги захотіла отруїтися від життєвої втоми. Зазнайомилася з таким самим розчарованим, і вони домовилися разом випити трутки. Проковтнули по дві піґулки й позасинали. А на ранок купецька спадкоємиця прокинулася гола-голісінька — без коштовностей, грошей і одягу. Щоб не зразу сповістила поліцію... Георг якраз мандрував Европою. Чи це не його витівки?

— Можливо, — погодився Кароль. — Він з виду приємний. Коли був кельнером у каварні «Сіті» на Гетьманських Валах, мало не спокусив Клару Бов, доньку власника, так її брат терміново вивіз в Америку.

— І вона не повернулася? — спитався Юрась.

— А чого їй повертатися на наші заґумінки? Клара тепер — зоря Голівуду.

— І брат не повернувся?

— Він там оператором.

— Як шкода! От хто б міг розповісти про Георга!

— Мені сам старий Бов розповість, — сказав Кароль і взявся за капелюха.

До обідньої пори Юрась без поспіху шурхотів газетами, звідки дізнався, що львівські вломники Лєнар, Притула і Телюк пограбували офіцерське казино, а злодій-еквілібрист Трембусевич тричі за одну ніч відвідав палацик на вулиці Потоцького. Андрій Півцицький писав до родичів в Америку, щоб прислали йому грошей, а ті іґнорували. Тоді він записав листи на грамплатівки — і це подіяло! Правнук Шіллера відправив поштою коштовності в Мюнхен, а там виявилася дохла миша...

«Теодоро Козо» — ось що привабило Юрася на третій шпальті. Шанований професор сповіщав, що віднині він повертає собі родове ім'я, втрачене його прадідом, що в наполеонівські війни пораненим опинився на теренах Польщі.

— Так можна вивести родовід і від Юлія Цезаря, — промовив уголос Маґдебурко, вчитуючись у ще одне сенсаційне повідомлення.

Теодоро Козо стверджував, що за рядками Верґідієвої «Енеїди» розшукував останки дерев'яного коня і таки надибав кілька трісок. На підставі хімічних дослідів ствердив, що кінь був зі смереки, яка росте лиш в Карпатах, отже, греки вже тоді мали комерцію з гуцулами.

Юрась аж заревів з реготу... І тут задзеленчав дзвінок. На порозі стояла кобіта розкішних форм і тримала хустинку біля очей.

— Пане, допоможіть розшукати Георга Каганса!

— А в чому річ, шановна пані?

— Мені важко сказати...

— Але мусите! Інакше як вам допоможу?

— Він обіцяв мене зазнайомити з Осипом Робінсоном. Узяв за це гроші...

«Осип Робінсон — «король діамантів» — і не плюне на Георга!» — майнуло в думках Маґдебурка.

— А навіщо вам Робінсон?

Кобіта зашарілася.

— Пане, я вже кілька років знайомлюся за оповістками в газеті, а мене так ніхто і не пошлюбив. І з Георгом запізналася через газету. Ось погляньте...

На стіл ліг кавалок останньої шпальти «Діла».

«Доктор права, в невдовзі самостійний, літ 32, здоров, субтильної вдачі, глядає цею дорогою подруги життя. Рефлекує на панну або вдову до літ 39, інтелігентну, здорову, господарку, скромних вимог, по можности музикальну, не малу зростом. Посаг (від 2 000 долярів) крім урядження і виправи вимаганий. За дискрецію ручить. Г.К.»

— Уперше чую, щоб помічник книговода був ще й доктором права. Зате які вимоги!

— Пане добродію, Георг... Він, коли мене побачив, зразу сказав, що виглядає при мені, як комар біля мухи. То ж ладен допомогти...Його приятель, Осип Робінсон, високий і кремезний чолов'яга...

— І ви за це віддали йому...

— ... дві тисячі долярів! — поважно підтвердила кобіта.

— Даремно ви йому повірили: Осип — дрібний, як молодий підпеньок. Та й шлюбитися йому ніколи, бо зайнятий оборудками з краденими коштовностями. Воно вам треба?

Кобіта зблідла.

— То мої гроші пропали?

— Ще не знаю. Прийдіть днів за три...

Юрась ледве дочекався, доки заплакана і засмаркана кобіта, множачи подяки, відступала