Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Кілька днів після присяги продовжувались переговори й укладались статті, в яких український гетьманський уряд висловлював свої вимоги. Згодом ці статті були названі Березневі статті, або Переяславські статті Богдана Хмельницького. Передусім — це допомога військовою силою. Крім того, у листі Хмельницького до царя була викладена програма гетьмана, яка полягала в тому, щоб зберегти в Україні республікансько–виборчу форму державного ладу, зберегти до 60 тис. реєстрового війська, зберегти привілеї козацької старшини. Хмельницький просив дати для Києва військову залогу. І до Києва прибув загін у 3 тис. московських стрільців. Фактично це була відверта маніфестація перед Польщею самостійницької політики Гетьманщини та повної незалежності її від Польської держави. Бо для оборони такого великого міста, як Київ, звісно, трьохтисячний загін — це була мізерія. Але для демонстрації, що вже немає й тіні залежності України від Польщі, цього було достатньо.

Пізніше Переяславські статті та лист Хмельницького лягли в основу Московсько–Переяславських домовленостей.

Що досягалося цією угодою? Передусім встановлення військового союзу між Україною та Росією. Москва гарантувала протекцію царя над Україною. Далі цар устами Бутурліна, який твердив, що царське слово “переменным не бывает”, обіцяв зберегти права і свободи Української держави, де вже було знесене кріпацтво. Зберігалося все місцеве самоврядування, українська гетьманська адміністрація, козацька армія, полковий адміністративний поділ, самобутність і виборність суду, звичаїв, освіти. Незважаючи на деякі поступки генеральної старшини в правах міжнародних зносин з Польщею і Туреччиною, з ними Московія мала конфлікт через Україну, — у цілому для України це була вигідна протекція, що нагадувала більше конфедерацію. Вона зберігала повністю всі державницькі завоювання українців, хоча вони проіснували недовгий історичний період.

Серед багатьох істориків і публіцистів у давніші часи й тепер постійно порушується питання, чи не зробив Хмельницький помилки, укладаючи з Москвою таку угоду. Треба це оцінювати хоча б так: нехай кожен із сучасних опонентів гетьмана поставить себе на його місце, зважить усі ті жахливі обставини і скаже, що можна ще було зробити. Довкола лежала зруйнована, спалена Україна, поля не засівались уже кілька років, голод морив людей; населення масово покидало свої міста й містечка, переселялось на слободи в межі Московської держави; людність зменшувалася через численні нищення в битвах і розправах панів, що повертались час від часу у свої маєтки; союзники — кримські татари і Туреччина, що стояла за їхньою спиною,— постійно ламали свої союзницькі угоди та переходили на бік Польщі, щоб не дати Україні піднятися з попелу й стати великою державою в Причорномор’ї і Східній Європі. Отож і Крим, і Туреччина, і Польща робили все, щоб Україна не піднялася з колін. Між іншим, на таку позицію незабаром перейшла і Московська держава. Уже від початку національно–визвольної війни московський уряд узяв курс на вичікування, доки Україна буде знекровлена так, щоб легше було їй диктувати й повністю владарювати над нею. Але це було трохи пізніше.

Зрештою, який же був вибір у гетьмана Богдана Хмельницького? Ніякого. І те, що він у тих надзвичайно складних умовах не тільки побудував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Московсько–Переяславській угоді, є великою заслугою Богдана Хмельницькою перед українським народом, перед історією.

Московсько–Переяславська угода стала юридичною формою незалежності України, що дала їй військовий союз із Москвою для боротьби з Польщею. Не менш важливим було й те, що ця угода стала формою юридичного визнання внутрішньополітичного суверенітету козацької України–Гетьманщини, її демократичних і республіканських державницьких надбань.

У свідомості українського суспільства ця угода була “найсильнішим і непереможним аргументом і доказом суверенності України”, як згодом скаже Пилип Орлик, творець проекту першої української конституції, що стала водночас і першим проектом європейської конституції.

Після затвердження вимог українського уряду Богдан Хмельницький сподівався на таку потрібну допомогу. Але 40–тисячна російська армія була послана проти польських і литовських військ у Південну Білорусь, землі якої невдовзі були приєднані до Московського царства. На прохання гетьмана прислати війська на територію України московський уряд не відгукався. Тим часом польське військо і татари, які на чолі з ханом Іслам–Гіреєм приєднались тепер до Польщі, намагались добити Україну.

їхні загони жорстоко руйнували Правобережну Україну. Зникали міста і містечка. Спустошували українську землю, дощенту вирізували мирне населення сотень сіл — Ходаківки, Куничі, Зіньківки, Лисянки, Каторжина… Один польський шляхтич написав: “… куди військо (польське. — Авт.) не прибуде, людей не застає”.

Польське командування дозволило своїм новим союзникам — кримським татарам — як винагороду брати в ясир українське населення, грабувати села, міста й містечка. Часом поляки самі спочатку захоплювали українські міста, вже потім передавали їх на пограбування татарам. Польський воєвода Криштоф Тишкевич повідомляв, що лише на території між Південним Бугом і Дністром на попіл було перетворено 270 міст і сіл, захоплено в полон 200 тис. українців, вбито 10 тис. немовлят. Цей воєвода хвалився в листі до Я. Радзивілла тим, що з величезних українських просторів поляки “вчинили пустелю”.

А Московія не поспішала прийти на допомогу Україні, хоча Переяславські угоди були