Читати книгу - "Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник."

Незважаючи на те, що в кримінально-правовій теорії і в судовій практиці майже завжди успішно вирішувалося питання про те, які покарання повинні призначатися як основні, а які – як доповнення до них, існують різні думки щодо їх співвідношення в системі покарань.

Критерієм поділу покарань на основні й додаткові є порядок їх застосування. Послідовний поділ видів покарань за цим критерієм потребує розуміння того, що якщо покарання застосовується окремо, самостійно, воно є основним. Коли ж воно застосовується на додаток до основного, його слід називати додатковим, а не основним. Ці поняття взаємовиключні і не існують «до» і «поза» порядком застосування покарань, встановленим кримінальним законодавством.

Поділ системи покарань на основні й додаткові види має важливе значення, оскільки дає змогу більш точно врахувати специфіку злочину і особистість винного при призначенні покарання, ефективніше застосовувати карально-виховний вплив на засудженого і на умови, які сприяли здійсненню ним злочину.

Відповідно до принципу індивідуалізації основні покарання є головним засобом реалізації загальних цілей покарання: вони встановлюються в санкціях статей за здійснення кожного злочину і несуть основне навантаження щодо виправлення винного, забезпечення загальної і спеціальної превенції.

Додаткові покарання – це допоміжний засіб, що суд використовує як додаток до міри основного покарання, коли за обставинами справи і залежно від особи винного необхідно посилити карально-виховні можливості основної міри, надати їй специфічної направленості проти конкретних причин і умов здійснення злочину. Додаткові покарання встановлюються в санкціях статей кримінального закону за вчинення не кожного, а лише деяких злочинів.

Судова практика за тривалий період часу засвідчила дуже низький відсоток застосування додаткових видів покарань. Здається, причини такого стану слід шукати як у законодавстві про додаткові покарання, так і у вадах правосвідомості осіб, які мають призначати і застосовувати ці покарання, а також і серед сукупності різних факторів, що впливають на формування та функціонування системи покарань.

Ставлення суддів до додаткових покарань значною мірою визначається ставленням до них законодавця. Додаткові покарання виконують важливі функції в протидії злочинності, проте в кримінальному законодавстві відображені слабо. Звідси й уявлення суддів про їх несуттєвість, необов’язковість. Назріла, на нашу думку, потреба «підняти престиж» додаткових видів покарань, надавши їм більше ваги в законодавстві шляхом удосконалення окремих видів покарань у Загальній частині кримінального закону і системі санкцій у його Особливій частині. В.К. Дуюнов, наприклад, вважає, що необхідно було б виділити самостійну статтю про додаткові покарання, їх систему.

Чи існує такий феномен, як система додаткових покарань? Чи містить сукупність додаткових покарань, перерахованих у законі, системні ознаки, які б давали можливість говорити про неї не як про випадково створений конгломерат, а як про системне утворення?

Ми вважаємо, що відповідь на ці запитання має бути ствердною. Види додаткових покарань, представлені в системі покарань, різноманітні за своїми властивостями і можливостями. Кожен із них має поряд із специфічними, лише йому притаманними особливостями і такі якості, які ріднять його з іншими додатковими покараннями, але які дають змогу відмежувати від основних покарань. Співвідношення цих властивостей виражається діалектикою одиничного, особливого і загального, правильне врахування якої має велике пізнавальне і практичне значення. На основі «особливих» властивостей виокремлюються підсистеми додаткових і основних покарань, а «одиничні» властивості дають змогу здійснити подальшу класифікацію цих підсистем.

Сукупність додаткових покарань може розглядатися як система: вона підпадає під загальні критерії системності, що вказані вище, і характеризується в основному тими самими ознаками, що і система покарань. Вона, як і система покарань, складається із сукупності елементів, встановлених законом, обов’язкова для суддів і вичерпно визначена. Головне, що в системі додаткових покарань є потреба. Отже, законодавчий поділ видів кримінального покарання на основні й додаткові – реальна передумова виокремлення із системи покарань (як її підсистеми) додаткові покарання.

Основну правову норму, зміст якої є підґрунтям існування і застосування в кримінальному праві додаткових покарань, закріплено в ст. 52 КК України. В ч. 2 цієї статті зазначено, що додатковими покараннями є позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна. В її ч. 3 встановлено, що штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основне, так і додаткове покарання. З цих положень маємо загальне правило: особі, яка вчинила злочин, суд може призначити, крім основного, ще й додаткове покарання. Отже, основне і додаткове покарання, визначене судом у конкретному випадку, утворюють єдине ціле, єдине сукупне покарання, яке складається з двох невід’ємних частин. Цей факт є вкрай важливим; він є основою для правильного формулювання і вирішення головних теоретичних і практичних проблем правового регулювання і застосування додаткових покарань у кримінальному праві.

Закон не диференціює цілі покарання залежно від їх виду. Призначення додаткових покарань слугує тим же цілям, що і призначення основних, – виправленню засуджених, спеціальній і загальній превенції. Спроба розмежувати основні і додаткові покарання за цілями, що ставляться, є необґрунтованою. Думка Г.А. Крігера і Г.Л. Крігер про те, що з основним покаранням «законодавець пов’язує завдання досягнення в основному цілей покарання або принаймні щонайменше – досягнення виправлення винного», а додаткове покарання призначене для завершення його перевиховання, ґрунтується на помилковому уявленні про виправлення як перший етап перевиховання і про розходження в результатах, що досягаються за допомогою процесів виправлення і перевиховання. Критично проаналізувавши цю концепцію, доходимо висновку про її необґрунтованість. Ніяких інших аргументів на користь розмежування основних і додаткових покарань за цілями їх застосування не наводиться.

Як слушно зазначають І.М. Гальпєрін і Ю.Б. Мельникова, немає ні теоретичних, ні емпіричних даних для висновку про різний вплив основних і додаткових покарань з погляду досягнення цілей кримінального покарання. На підтвердження цієї думки автори приводять ще переконливіший аргумент: значна частина покарань може призначатися як основні, так і додаткові, тобто є «змішаними». Звичайно, застосування одного й того ж покарання не може вибірково впливати на процес досягнення його мети залежно від того, призначено воно як основне чи додаткове.