Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Султана поклала квіти на стіл і спокійно вимовила:
— Горе знає, що я люблю Павла.
— Султаніко, — аж застогнав парубок. І почервонів, як рак. — Я тебе кохаю! Ти це знаєш… Викинь з голови Павла, він не пара тобі. Я одягну тебе, як лялечку, матимеш усе, що захочеш… Не дивись, що я перукар, може, ще десь підробляю і маю більше грошей, ніж ти думаєш! Будеш купатися в щасті, чуєш? Носитиму тебе на руках, як панночку…
— Не піднімеш, — відказала Султана, вириваючись од нього. — Я вже виросла…
Чунту подумав, що вони даремно згаяли так багато часу. Тільки зваживши на прохання перукаря, він погодився на цю комедію. Горе знає, що дурнувата дівчина любить Павла, і все-таки надіється її вмовити.
— Вийдеш заміж за Горе, хочеш ти цього чи ні, — сказав він владно. — Я вже досить надивився, як ви женихаєтеся з оцим… Моє слово закон! Одягайся!
“Що? Вони хочуть спровадити мене з дому… А Павло? Він же шукатиме”.
— Швидше, — буркнув Чунту. — Не гніви мене!
Горе мовчки слухав, і злобна посмішка перекривила його вродливе лице. Зволожені очі блищали, наче дві вишні. Знав, що Султана любить Павла, і все-таки на щось сподівався. Ображений і сердитий, тішився, що дівчина опинилась у скрутному становищі. Був задоволений своїм планом, таким простим і підступним.
— Я не хочу збиратись, — мовила Султана. — Куди ж мені йти?
— Куди накажу, — гаркнув корчмар.
Чунту поводився з дочкою брутально, нахабно, і Горе боявся, що він може все зіпсувати. Облизав губи і заговорив тихо, лагідно:
— Може, так воно буде краще… Відведемо тебе до одної старої, порядної жінки. Побудеш кілька днів на самоті, Султаніко. Не бачитимеш ні мене, ні Павла… Обміркуєш усе. “Кого ж мені любити? — спитаєш себе. — Горе, що не знає, як мені догодити, чи отого голодранця, гультяя?..”
— Негіднику, — шепнула Султана.
Доводилось захищатися самій, і вона не знала, що робити. Кричати? Кликати на поміч?.. Але кого?
Брав сором од самої думки, що вона мусить благати допомоги проти свого батька. Уявила людський натовп, розпити, злобне глузування. Це немислимо. Коли б тільки не обманули. Може, погодитись на цю пропозицію і потім сповістити Павла?
— Ти ще тут? — процідив з погрозою Чунту.
— Поклянись! — гукнула Султана, обертаючись до Горе. — Поклянись, що я не бачитиму там тебе!
— Клянусь усім найдорожчим, клянусь тобою, — мовив Горе. І дівчина бачила, що на цей раз він уже не дурить.
— Добре, я піду.
Зібрала в клунок речі, і всі троє мовчки вийшли. Горе зупинив машину, і вони сіли. Султана з похмурою радістю вслухалася в бурхання моря.
— Вулиця Вітру, номер дев’ять, — сказав Чунту водієві.
У дворі з басейном їх зустріла Аделаїда. З сльозами на очах поцілувала Султану:
— Бідолашна дівчинка!
Дерев’яними сходами піднялися на балкон і увійшли до оббитої фотографіями квартири Аделаїди.
— Ти зостанешся тут, — сказав корчмар. — Тільки дивись, не гніви пані.
— Будь здорова, Султаніко! — мовив Горе.
Аделаїда ще трошки погомоніла з ними, і вони вийшли.
У кімнатах стояв якийсь гіркуватий аромат. На занавісках намальовані парусні кораблики, галери, каравани суден. Крізь них лилося лагідне проміння. Просторі й темнуваті кімнати були захаращені старими меблями, а товсті килими глушили будь-який шум.
— Тут тобі ніщо не загрожує, дівчинко, — сказала Аделаїда. — Я розумію тебе, бо теж любила… Хочеш побачити могилу мого кохання?
І, не чекаючи згоди, взяла з скрині альбом. На пожовклих фотографіях Султана побачила колекцію вусачів, деякі були навіть з борідкою. Чоловіки ці стояли задумливі, схрестивши на грудях руки або однією рукою взявшись за високу спинку крісла. Аделаїда називала ім’я кожного з них.
— Це Пеппо, чудовий акробат, — зітхнула вона, показуючи фотографію кучерявого юнака з вусиками. — Ми кохалися з ним цілий рік в Мілані… ба ні, у Флоренції. В Мілані у мене був Джіакомо, танцівник на дроті… Ось він!
Султана дивилась на фотографії і намагалась думати про себе. Однак усе вийшло дуже несподівано. Якось не вірилось, що це вона сидить біля дивної балакучої бабусі з співучим голосом і дивиться на карточки Пеппо та Джіакомо.
І раптом нестямно заплакала.
— Що ти, — злякано вигукнула Аделаїда, — не треба, ні…
Та дівчина впала на канапу, на подушечки з вишитими на чорному бархаті котами і ревно ридала. Нарікаючи на батька, який обдурив її, плакала за Павлом. Аделаїда, теж з сльозами на очах, безперервно шепотіла:
— Не треба, ні, не можна…
Їй жаль було дівчини. Здавалося, це вона сама повернулась на кілька десятків років назад, коли так само плакала через Пеппо, а стара гардеробниця цирку гладила її по голівці і лагідно втішала: “Не можна, ні, не плач…”
Просячи Аделаїду дати на кілька днів притулок дів-чині-сироті, немовбито закоханій в одного негідника, що хоче заподіяти їй зло, Горе був певен, що хазяйка, яка тільки й марила любовними історіями, не відмовить. І справді, він не помилився.
— Ця нещасна кохає його, не розуміючи, що їй загрожує, — пояснив хлопець. — Він хоче її викрасти. І дівчина, у якої нема порадниці, може зробити дурницю. А тоді нарікатиме на себе до кінця життя. Ви зможете їй допомогти. Я розумію, ви не були матір’ю…
— Але могла нею бути! — скрушно зітхнула Аделаїда.
— Ще б пак… Хоч на кілька днів заступіть бідолашній дівчині маму! — вигукнув Горе. — Сховайте її, і батько не забуде вас до смерті…
Аделаїда підняла вгору руки і, розчулена власними словами, наче Зарах Бернар, яку вона колись давно бачила на паризькій сцені, вигукнула:
— Піди… піди і скажи батькові, що я завжди готова допомогти!
— Нехай благословить вас бог, — зрадів Горе.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підземної галереї», після закриття браузера.