Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.

— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.

— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?

Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.

Треба було захитати віру лже-Жукова в те, що його мовчання сховає таємницю, показати, що й без зізнань встановлять істину, зробити пробоїну в затятій позиції злочинця.

Вовченко любив згадувати латинське прислів'я: «Вода камінь довбає не силою, а частим падінням»[8]. Крапля за краплею. Факт за фактом. Доказ за доказом. Поки злочинець не переконається, що й без нього все доведуть і його відверте зізнання нічого не змінить на гірше, а тільки засвідчить, що він усвідомив провину. Підполковник розумів, що бесіда за бесідою із лже-Жуковим уже похитнула удавану байдужість в'язня і ця зустріч теж не мине безслідно.

Іван Петрович Жуков журливим поглядом дивився на валютника і, згадуючи тяжкі дні того минулого, з яким він сам давно покінчив, тільки зітхав:

— Ех, Сергію, Сергію… І досі, значить… Ех, чоловіче, чоловіче…

У ці кілька слів він укладав такий глибокий зміст, що годі було передати його цілою промовою: в них відбилися й тяжкі спогади про Магадан, і думки про те, яке відкрилося йому тепер життя, і ті почуття, що охопили Івана Петровича, коли зайшов на територію колонії вільною людиною, добре уявляючи собі, як зараз тим, хто у зоні відбуває покарання.

Лже-Жуков намагався не дивитись на справжнього Жукова, але видно було, що його тягло розгледіти бригадира, і він раз у раз кидав на нього миттєвий чіпкий погляд.

Вовченко спершу не втручався у цей німий діалог.

Потім підвівся.

— Ну що ж, Жуков-Сергій, назву вас поки що так, — звернувся він до валютника. — Не хочете казати — самі розберемось. Це ви вже, певно, зрозуміли.

— Чого ви причепилися, що хочете від мене? — глухо сказав валютник. — Піймався, засудили, відбуваю. І квит.

— Щоб вийшли ви звідси з чистою совістю. Щоб усе розповіли. Щоб ті ваші дружки й господарі, які винні більш, ніж ви, не розкошували зараз на волі, не могли далі чинити чорних справ і повернули народові награбоване добро. Ось чого я хочу.

— Щоб я сам собі накинув на шию зашморг? Цього ви хочете? — скривився валютник. — Нічого не вийде. І яка вам різниця, як мене звуть. Іван, Сергій чи Микола? Не та ниточка, громадянине начальник.

— А по-моєму, саме та, — знову загадково промовив Вовченко. — Саме та! Думайте, Жуков-Сергій, думайте… Я ще раз до вас приїду… Дивіться тільки, щоб не надумали, коли вже пізно буде… Все добре у свій час.

Ув'язненого повели в зону.

Виходячи з території колонії, бригадир ще раз оглянувся на вежу, на вартового з вівчаркою і квапливо зайшов до прохідної.

Віддавши перепустку й одержавши паспорт, бригадир ковзнув швидким поглядом по глухих дверях на виході, шукаючи тієї головної кнопки, на яку треба натиснути, щоб вийти на волю.

Кнопки не було.

Ще зиркнув на двері — нема.

Безпорадно оглянувся на Вовченка.

Але в цей момент у дверях щось само клацнуло — раз, другий, і вони, немов святим духом, прочинилися.

— Тьху, мара… — прошепотів бригадир.

Вовченко, який знав, що двері на вихід автоматично відчиняє вартовий, вловив те легке шепотіння і непомітно всміхнувся.

Іван Петрович вийшов на вулицю і тільки тепер зітхнув на повні груди. До колонії тяглася залізнична колія; рейки радісно заблищали під сонцем, яке визирнуло з осінніх хмар, навколо вільно шумів ліс. Через станцію ритмічно простукотів електропоїзд.

Бригадир Жуков широко закрокував до вокзалу. Вовченко ледве встигав за ним.

Юрій мало рота не роззявив. Перед ним стояв давній знайомий — Михайло Борисович Кочубієвський, майстер з «Оріона». Але який жалюгідний у нього вигляд! Старий, давно не прасований костюм, сорочка без гудзиків, обличчя схудле, неголене, очі червоні.

— Ну от, радійте, — глухо сказав він. — Догралися! Помстилися робочій людині.

— Та що з вами? — не міг оговтатись лейтенант і, підвівшись, підсунув стілець відвідувачеві. — Сідайте, будь ласка.

— Тепер: «Сідайте, будь ласка», культурненькі, — засопів Кочубієвський. — Я ж казав: у мене сім'я, діти. Хто їх нагодує? Ви?

— Та що сталося? — вже розсердився Гармаш.

— Що? Вигнали з роботи. Причепилися до браку. А це мій брак? Де він узявся на моєму верстаті? Підкинули, гади! І звільнили… Так і знав, що цим скінчиться… Все начальство вовком дивилося, обминали, як заразу. Я вже так старався, так оберігався, так працював!.. Все одно…

— Ну, знаєте, — скипів Юрій. — Це неможливо! — Він схопив телефонну трубку.

— Не дзвоніть на фабрику! — кинувся до нього Кочубієвський. — Хай вони згорять! І без них роботу знайду. Я не того прийшов. Я хочу все розповісти. Я й раніше здогадувався про їхні махінації. Але втручатися не хотів. Я так міркував: коли вже міліція зацікавилась, вона розбереться й без