Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Юрій поклав трубку, взяв авторучку.

Кочубієвський сів на стілець і швидко, немов боявся, що лейтенант переб'є його, почав розповідати, що на фабриці виготовляють «ліву» продукцію, штампують на пресах понад план босоніжки…

— А чого ви не записуєте? — здивовано закліпав очима, помітивши, що Гармаш грається авторучкою.

— Ви спізнилися, — сухо відповів Юрій. — Без вас обійшлися.

— Як же так! — обурився Михайло Борисович. — Я прийшов усе розказати, а ви…

Погосов, який сидів у кінці кімнати за спиною Кочубієвського, підвів голову і м'яко посміхнувся.

— Інші люди нам допомогли.

— Але я теж хочу…

— Тоді ось нате папір, ручку, — сказав Юрій. — Сідайте за вільний стіл і напишіть заяву. Пишіть усе, що хотіли сказати. В цьому ми вам не можемо відмовити.

Кочубієвський слухняно пересів за вільний стіл і став зосереджено писати. Час од часу підводив голову, дивився поперед себе в простір і потім знову схилявся над папером.

Юрій спостерігав за ним. Хотілося сказати: отак, чоловіче, чесність теж має свої правила й закони. Все добре, коли вчасно, бо й найкращий незірваний плід, коли перезріває, загниває. Але він нічого не сказав. По-людськи було шкода цю обмежену людину, якій забракло розуму і мужності, щоб стати за правду тоді, коли це було так необхідно.

Кочубієвський писав довго. Коли скінчив, підписався й віддав папери Юрію. Той спитав:

— Може, потребуєте нашої допомоги у влаштуванні на роботу?..

— Ні, ні, дякую! Не треба, будь ласка! — вигукнув Михайло Борисович і так злякано глянув на телефон, що Юрій мало не розсміявся. — Я сам влаштуюсь, я добрий майстер.

— Ну, щасти вам, — побажав лейтенант, проводжаючи поглядом несподіваного відвідувача.

Промайнули на екрані останні кадри, у залі спалахнуло світло. Глядачі загрюкали стільцями. Марина і Василь Гончаренко влилися в людський потік, що повільно рухався до вихідних дверей кінотеатру, немов виливався крізь вузеньку шийку.

Пригодницький фільм «Дівчина з банку» не справив на Марину враження. Напружено вглядалася в екран, намагаючись зрозуміти, хто ж злодій, а хто працівник карного розшуку. Все було так заплутано, герої так метушилися, що очі нічого не схоплювали, крім отієї метушні з перевдяганням, а душа залишалася байдужою до самої історії дівчини з банку. Постановники фільму ніби з шкіри лізли, аби якнайбільше наплутати глядача, і це не зацікавлювало, а дратувало…

Василь ніжно підтримував Марину під руку. Статечний майстер до нестями закоханий у красиву, веселу дівчину. Саме такою уявляв собі майбутню дружину.

Якось весняного вечора під впливом почуттів, що охопили його, пресувальник Гончаренко незчувся, як освідчився. Яке ж то було здивування, коли Марина не кинулась йому на шию, а сказала роздумливо:

— Спасибі, Василику… Почекаємо з цим…

Це був прихований гарбуз. Василь образився.

Але згодом образа минула, і він відчув, що саме від тієї хвилини, коли одержав гарбуза, покохав дівчину ще дужче.

Відчуваючи, що фільм Марині не сподобався, і не знаючи, чим потішити її, Василь нервував. З іншими було простіше. У крайньому разі — ресторан. Але Марина! Скільки разів запрошував й разу не пішла. Та, може, сьогодні!..

Він з надією глянув на веселі вогні «Столичного». Світні літери наче підморгували по-змовницькому. І гроші є. Показав би Марині, яка широка в нього душа. Та й самому захотілося випити. Було якось тоскно. Сподівався подивитись комедію, а потрапив на фільм злочинців… І в житті наслухаєшся, і в кіно все ловлять, арештовують…

— Маринко, може, зайдемо до ресторану? Послухаємо музику, потанцюємо.

— Та ні, Василику, не хочеться.

— Чого ти соромишся? Не з чужим ідеш.

— Василику, хороший мій, — ласкаво відповіла дівчина, притискаючись до міцної руки майстра. — Краще в парк ходімо, помилуємось зорями над Дніпром… Та й поговорити треба.

Серце Гончаренка стрепенулося. Поговорити?! Може, нарешті, всміхнеться доля?

Над Дніпром і справді світили великі, як стиглі яблука, осінні зорі. Знайшли вільну лавочку на краю алеї. Марина відкинулася на руку Василя.

Десь ззаду тріснула гілочка. Гончаренко здригнувся й мало не вилаявся.

Останнім часом він став дратівливий, навіть спав неспокійно. Прокинеться серед ночі й уже до ранку не може заснути. Думки стрибають, наче сполохані зайці. Непокоїло передчуття якоїсь неминучої катастрофи. Здавалося, навіки втрачає і Марину, і все на світі… Потім збагнув: тривожать фабричні справи. Іноді снилося, що заплутався в тенетах і не має сил вирватися, снилося, наче йде по тонкій кризі, яка провалюється під ногами, і страшна темна вода затягує у вир. Все поступово втрачало для нього інтерес: з друзями посварився, на роботу йшов, як на каторгу, навіть товариство Марини часом не тішило його так, як раніше. Коли б уже одружитися та одержати кімнату, покинув би цю фабрику з цим Одуром, Божком, Басистим…

Дівчина пригорнулась дужче. Ледь відчутно пахли пізні квіти на клумбі.

— Василику, — неголосно промовила Марина. — Мене викликали до міліції…

Відчула, як напружилась рука Василя.

— Чого? — спитав сухо.

— Прописка скінчилася, а Віра Кирилівна не хотіла продовжити.

— Випишуть тебе з Києва — ось побачиш, — ослаблим голосом сказав майстер.

— Ні, ще на півроку продовжать.

— Треба нам до загсу, тоді ніхто не зачепить.

— А як же з кімнатою?

— 3 кімнатою, з кімнатою, — пробурчав майстер. — Ти за кімнату думаєш заміж виходити чи за мене?.. Одержу, не турбуйся! Як до Нового року Басистий не дасть, усім їм сала за шкуру заллю!.. Тебе, рибонько, боюсь втратити, — міцніше пригорнув він до себе дівчину. — А то я їм уже давно грому наробив би! Падлюки!

— Не лайся, — випручалася Марина. — Не