Читати книгу - "Женя і Синько"

— Згода! — кивнула Женя.

Синько махнув їй лапкою: на добраніч! Підскочив і шмигнув у вентиляційне віконце, за ним тільки пронеслись сріблясті морозні іскри.

А Женя глянула на білі сніги за вікном, на сонні дерева, на місячне світло, що лилося з-за даху будинку, зітхнула, повернулась на правий бочок — і заснула.

...І от сіли гості за стіл. Спустився з третього поверху професор Гай-Бичковський, осяяв кімнату червоним рум’янцем. Притягла свою радіолу Ізольда Марківна, сказала: «Громадяни, у мене такі пластиночки — закачаєтесь!» (Після візиту вона підтримувала тісні зв’язки з Жениною матір’ю). Вмостилась Ізольда біля професора, а поруч посадила свого чоловіка — похмурого плечистого атлета, стриженого під бокс (отого, за яким ганявся кабан у лісі). Далі красувалась товста, пишнощока Стелла — друкарка з маминої роботи — та ще кілька дівчат із бюро (серед них притулилась і Женя). Сиділи й татові друзі — солідні дядьки-реставратори поруч зі своїми не менш солідними дружинами. А в центрі столу — мама. Така щаслива й збентежена! У білій вишитій блузі, з кулоном на грудях, трохи підпудрена й напахчена. А зачіска! Як на вітрині — висока, гарно викладена. Мати, здається, ще ніколи не була такою святково-молодою. Батько сидів поруч, теж як іменинник. Все покахикував, пригладжував рукою м’яке шовкове волосся та поправляв окуляри.

Нарешті налили першу чарку. І професор виголосив урочисту промову про жінку, про її роль у сімейному та громадському житті, про те, що Марс тільки тому мертва планета, що туди не догадалися послати декого з українського радіо (професор ласкаво глянув на друкарок). Словом, за іменинницю!

Випили.

І тоді підскочила Ізольда Марківна, вся в янтарних прикрасах, схожа на одну із тих марсіанок, про яких тільки що згадував професор. Ізольда Марківна попросила уваги:

— Дорога імениннице! — і підвела на господарку голубі закручені вії. — Скільки я не казала тобі: купи радіолу, купи й постав на кухню, але ти не послухалась мене, так от покара за неслухняність. Дарую тобі радіолу і набір найкращих пластинок, хай під музику вариться борщ і взагалі хай живеться весело. Гіп-гіп, ура!

Під вигуки «ура» Ізольда Марківна разом з чоловіком-атлетом вручила Галині Степанівні новеньку радіолу «Мелодія».

Настав час сюрпризів.

Професор, як фокусник, витяг з-під поли прозору бокасту колбу: в ній плавали яскравопері маленькі рибки — кардинали. («От молодець наш Проф, — зраділа Женя. — І ми заведемо акваріум!»). Батько на півстіни розгорнув фотомонтаж, і гості ахнули й розсміялися, бо побачили, як сім’я Цибульків — у ведмежих шкурах — мальовничо розселилася на дикому необжитому острові. Гарно!

Ну, а Женя? (У неї тьохнуло серце).

Встала з-за столу і, відчуваючи на собі зацікавлені погляди гостей, потупала у свою кімнату. Одразу й вийшла. Обличчя зблідло й похорошіло — від хвилювання, від розгубленості. В руках Женя тримала череп’яний горщечок, заповнений землею, а з землі стримів скромний зелений кущик. Два вузенькі листки, і на зігнутій ніжці — неяскрава голуба квітка.

— Диви! — сказали за столом.

— О! — підвелася мати. — Це ж пролісок!

Справді, то був лісовий пролісок, що витикається ранньою-ранньою весною з-під перших проталин.

— Де ж ти його взяла? Та ще серед зими?

Галина Степанівна, яка найбільше любила квіти, поставила до себе пролісок, нюхала, щиро дивувалася, раділа і не могла нарадуватись. А Женя, сховавшись за спинами друкарок, поглядала на матір і сама не менш дивувалася: «Ну, мама! Вона як дитя!»

І знову сіли за стіл. Професор сказав: «Громадяни!

Де зародилося життя на Землі? У воді, у світовому океані! Пийте тільки мінеральну воду, і вас ніколи не покине почуття гумору, добрий настрій, а головне — здоровий глузд. Ось так!» — і Гай-Бичковський одним духом випив склянку «Боржомі». Жінки весело підтримали професора, дехто з чоловіків став бурхливо заперечувати, одне слово, потекла гамірлива застольна бесіда, коли всі говорять і майже ніхто не слухає.

А на серванті, в самому кутку кімнати, сидів невидимий для дорослих людей наш волохатенький друг Синько. Він лукаво шкірив зуби, прислухався до розмов, однак ні на мить не спускав очей з Цибулька. Наче приворожував колишнього оратора своїми зеленими витрішкуватими «сигналиками». І дивна річ! Василь Кіндратович, як ніколи, не встрявав у суперечки, не виголошував промов про світові катастрофи — сидів біля жінки святково коректний, м’яко усміхався, припрошував гостей їсти і кожному підкладав свого фірменого салату.

«Ну, як твій батечко, га? — хвальковито моргав Жені Синько, видно, страшенно хотів, щоб його похвалили. — «Бач, самим поглядом приборкую людей!»

«Ох ти брехунчик мій, Синько!» — таємно усміхнулась до нього Женя.

В кімнаті пахло весняним проліском, неголосно звучала музика, мати сиділа щаслива серед найближчих друзів, — і Жені було так добре і так чогось ніби жаль, що хотілося встати і кудись піти, аж за місто, і сказати комусь незнайомому: «Здрастуйте! Як вас звати? Давайте потанцюємо. Ось тут, у лісі!»

Це була мить, коли серце повне світлої радості і щемких, неясних бажань. На жаль, дуже коротка мить. Наступного дня Женя принесла з басейну грип, злягла в ліжко — на цілий тиждень. Потім захворів батько, у нього часто бували гострі ангіни. Довго кріпилась Галина Степанівна, але мокра погода, відлига і її уклали в постіль.

І утворився дома лазарет

Професор всадовив Женю в крісло, а сам підтюпцем забігав по кімнаті. Як ви пам’ятаєте, у Гай-Бичковського під однією стіною громадився великий акваріум, підсвічений зсередини лампочками. За склом панував зелено-жовтий підводний присмерк, тяглися вгору сріблясті смужки пухирців (то нагнітався кисень), розвівалися напівфантастичні вусища водоростей. Риби, очевидно, знали свого господаря, бо коли тінь професора перебігала по акваріуму, вони зграйками наздоганяли летючу тінь, то ховалися в ній, то сполохано розбігались.

— Так от, шановна