Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Йон і близнята були приголомшені. Їх нагородять Сонячною Зіркою? Дадуть легендарний орден космічних рятівників?

Перша отямилась Алька.

— Дякуємо, — сказала вона.

— Увага! — озвався “Розвідник”. — Прошу до обіду. Вже подано до столу.

Тоді в Головній Камері зчинився гамір і сміх. Батьки схопили дігей в обійми. Потім до них кинулися інші. Єронім Брошкідзе зворушено засопів. Володимира Альф’єрі так ніжно поцілувала Йона, що той аж завмер із захвату. Це страшенно розсердило Альку. Вона люто блиснула очима.

— Вийшла неймовірна дурниця, — мовила вона таким голосом, що на хвилю всі затихли, а Марім спантеличено спитав, яка саме.

Дівчина була справді сердита.

— Чи хтось подумав про те, щоб узяти зразки метеорів, що поглинають радіохвилі? — спитала вона з убивчою ввічливістю.

Всі майже злякано перезирнулися. Ніхто не подбав про це. Спочатку було не до того, а потім не мали часу.

— Ось так, — вела далі Алька. — Зразків немає. А Чорна Ріка втекла, і друга така нагода вже не випаде. Це велика втрата для геології.

“Ох кляте ж дівчисько, — захоплено подумав Йон. — Просто як з предковічних часів”.

Але тепер у їхню розмову втрутився сам “Розвідник”. Він увімкнув гучномовці — і Головна Камера сповнилася божевільного галасу, крику, белькотання, стогону тисяч розпачливих голосів.

Незчисленні Чандри гукали: “Спокійно, Йоне”, сто Марімів кричало: “Увага на Тритоні”, сто Роїв кликало “Альфу”, ще хтось казав про сектор АМ 168, 13-а, цьому галасові вторували якісь ще незрозуміліші крики, зітхання і невпинний Альчин сміх.

— Тихо! — сердито крикнув Алик.

Усе затихло. “Розвідник” вимкнув гучномовці.

Алик посміхнувся до сестри.

— Тепер я пригадую собі, — похвалився він, — що під час битви звелів був “Розвідникові” взяти зразки.

Алька мовчала. Зате астрогеологи Сент Бірум і Еріка Вос радісно кинулись до Алика.

— Скільки їх є? — схвально спитала Еріка.

До астрогеологів приєдналися акустики й зв’язківці.

— Скільки їх є? — збентежився Алик. — Не пам’ятаю добре.

Він глянув угору й спитав:

— Скільки їх, “Розвіднику”?

— Дві і три, — відповів голос. — Разом п’ять.

— Чого п’ять?

— П’ять тонн, — пояснив “Розвідник”.

У Головній Камері знову зчинився сміх і гамір. Здавалось, цьому не буде кінця. Тоді голос “Розвідника” лагідно нагадав:

— Увага! Холоне обід.

У камері загукали: “Їсти!”, і стрічка транспортера рушила в бік терас-їдалень.

Йон ще на хвилинку зостався в Камері. Він притримав Альку та Алика, і всі троє підійшли до Робика.

— Робику, — мовив Йон.

— Слухаю, Йоне.

— Ти молодець.

— Це правда, — підтвердила Алька.

Робик усміхнувся.

— Я сьогодні не завжди був такий.

— Ох, то все дрібниці! — мовив Алик.

— У кожному разі все скінчилося гаразд, — сказав Робик, — хоч я замалим… не зник.

— Ох, Робику, — засоромлено шепнув Алик. — Ти ж знаєш, які ми, люди, недосконалі.

Робик засміявся.

— Ідіть їсти.

— А ти? — спитала Алька.

— Я… — збентежився він, — я мушу полагодити собі ліву руку. По обіді зустрінемось коло басейну. Гаразд?

— Гаразд, — гукнули діти.

Робик провів їх поглядом, аж поки вони з’їхали з вежі, потім став на квадрат швидкісного ліфта й зник.

А діти їхали рухомою стежкою серед осяяних сонцем квітників.

— Як це все могло бути? — спитала Алька.

— А чи взагалі воно було? — озвався Алик.

— Було, — відповів Йон.

По хвилі Алька сказала:

— Нам так пощастило тільки з двох причин.

— З яких? — спитав Алик.

— По-перше: бо роботи не знають, що таке самопожертва.

— А по-друге? — спитав Йон.

— По-друге, — задумливо мовила дівчина, — тому, що роботи, не розуміючи самопожертви, не знають і її меж.

Алик похитав головою і пробурмотів ніби сам до себе:

— З того, що ти сказала, мені хочеться зробити ще один висновок.

— Слухаємо, — глузливо мовила дівчина.

Проте Алик не здавався на її глузи.

— Нам пощастило врятуватися тому, що ми — люди. А люди не тільки здатні на самопожертву, але й уміють створювати роботів, які не знають меж самопожертви.

— Не будь такий занадто мудрий, — пирхнула Алька.

Йон просто засміявся.

Ту мить почулися голоси:

— Діти! Обідати!

Алик розвів руками:

— Ось маєте! Знову “діти”!

Зрештою, обід був чудовий. А смакував він ще дужче тому, що відбувся на годину пізніше, ніл звичайно.

В ранці восьмого жовтня Йон Сого прокидається радісний, його погляд падає на Робика. Той, побачивши, що хлопець розплющив очі, вітає його помахом руки.

Потім Йон робить гімнастичні вправи, вимовляючи влад їм якісь дуже ритмічні слова,