Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.

— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.

— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?

— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.

Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.

Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.

Вона тупнула ногою.

— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?

Я безпорадно розвів руками.

— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.

— У вас щось пропало?

— Угу, — збрехав я.

— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.

— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.

— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.

Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Краватик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.

— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Франек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.

— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.

— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я.

Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.

— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.

— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.

Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.

— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.

— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком? Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.

— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція.

Вона затулила обличчя долонями.

— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.

Мене охопила злість.

— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?

— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.

Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по ґрунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.

— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.

— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.

— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.

— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека, — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?

— Він уже давно не верховодив…

— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.

Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.

— Спіймали їх усіх чи тільки його?

— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.

Вона знову затулила обличчя руками.

— Що буде з Франеком?

— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в’язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.

Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.

Ми в’їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».

Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і поставив перед ним свою автомашину.

Бронка була в такому настрої, що якби я відвіз її на вокзал і купив квиток до Варшави, вона покірно сіла б у поїзд і поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна і сповнена добрих намірів, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тільки таку науку: людина не повинна робити нічого поганого, бо її може заарештувати міліція. А ми ж хочемо виховати покоління, яке не чинитиме зла не тому, що боїться відповідальності, а тому, що зло порушує порядок, який ми самі собі запровадили. Я хотів, щоб вона сказала собі: так, навіть найнеспокійніший характер знайде