Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Горошок кивнув.
— Молодець, що не забула, — визнав він. — Ходімо!
І вони рушили, намагаючись, щоб підбадьорити себе, гупати черевиками. Шкода лишень, що на променистій, і губчастій підлозі гупати не вдавалося.
Перша вийшла в голубий коридор Іка. Горошок ані на крок не відставав.
Зелене світло вело їх зараз у протилежний бік коридора. Воно блимало, як і тоді, ніби весело підморгувало. Ніби запрошувало: “Ходімо, ходімо”. Але вони, навіть не помічаючи того, сповільнювали ходу. Адже за хвилину, за секунду, за три чи чотири кроки вони мали зустрітися… з чим? Ото ж то й воно, що НЕВІДОМО З ЧИМ! З ВЕЛИКИМ НЕВІДОМИМ!
— Ох! — скрикнула Іка.
Над ними мерехтіло зірками темно-фіолетове небо. Зірки мінилися всіма барвами — від білої до рубінової. З двох боків випливали два блідих Місяці.
А Срібляста Куля? Зникла, ніби її розвіяв вітер.
Горошок з Ікою непорушно застигли у фіолетовій темряві. Під ногами тихенько порипувала дрібна жорства. Якийсь невеликий птах безгучно пролетів над головами. Повітря було гаряче, насичене незнаними пахощами. Проте дихалось напрочуд легко.
Незважаючи на жару, кожен вдих освіжав, ніби ковток води.
— Що це так шумить? — прошепотіла Іка.
Горошок не озвався. Лише присунувся до неї ближче.
Справді, щось шуміло. Десь недалеко чулося дивне шемрання, шелест. Ніби шемрання густого сухого очерету, лози, колисаної легким вітром, шелест осіннього лісу під час листопаду.
А здалеку долинав інший згук, згук, який ні з чим не сплутаєш: монотонний гуркіт прибою.
— Це, мабуть, море, — відповів нарешті Горошок.
— Я так і думала.
Їхні очі поступово призвичаювалися до темряви. Навіть у світлі двох невеликих блідих місяців з глибокої тіні щодалі чіткіше виступали силуети високих, пір’ястих, схожих на пальми дерев, що сухо шелестіли.
— Диви, — прошепотів Горошок.
У тій стороні, звідки долинало шумотіння моря, світліло. Там розливалося ніжне зеленкувате сяйво. Це нагадувало світло місячного сходу, а ще більше заграву далекого міста. Міста, освітленого зеленими вогнями.
— Де ж це ми опинилися? — спитала Іка вже певнішим голосом.
Горошок потер лоба.
— Це треба…
— Обміркувати?
— Так, — відповів він. — Це ще треба обміркувати.
— То й обмірковуй, — розсміялася дівчинка.
Проте становище було дуже серйозне, щоб Горошок звернув увагу на її кпини. До того ж він поки ще нічого й не обмірковував. Зараз на думки, навіть на найрозумніші думки, годі сподіватися. Вся надія лише на вуха та очі.
Очі були кращі в Горошка, слух — у Іки. Отож він і сказав їй:
— Ти менше балакай, а більше слухай!
— Замість обмірковувати?
— Так.
Горошок удивлявся в темряву, як та сова, що чатує свою здобич. Іка відчувала, що, незважаючи на показний спокій і видиму байдужість, Горошок напружений, ніби тятива лука.
Нарешті він запитав:
— Ти що-небудь чуєш?
— Власне… власне, нічого цікавого. А ти?
— Що я?
— Ти що-небудь побачив?
— Нічого, — буркнув Горошок. — Крім того зеленого відблиску, нічого.
— То що робитимемо?
— Ходімо.
— Горошку, а куди?
— Насамперед, трохи роздивимось. Потім підемо до моря. Не сидіти ж нам тут до світанку.
Іка, щось пригадавши, так і присіла:
— Горошку, що ти! До світанку? Таж ми мали повернутися о восьмій. А що скаже тітка Педагогіка?
І тут Горошок раптом розлютився. Розлютився, як ніколи.
— Що скаже тітка Педагогіка? — вигукнув він. — Ти подумай краще, чи ти її ще коли-небудь побачиш? Та й… та й чи побачиш іще Землю?!
— Зе… Землю?
— Так.
Іка замовкла, поглянула вгору на зірки, Сонце й Землю, і Горошок одразу ж подобрішав. Поклав їй руку на плече.
— Та не хвилюйся, — промовив він якомога лагідніше. — Досить, що я хвилююся. Згода?
— Зго… згода, — зітхнула вона і шморгнула носом.
Але, своїм звичаєм, вона тієї хвилини стріпнулася від смутку, ніби щеня від води.
— Ходімо! — промовила рішуче вона.
— Секунду, — озвався Горошок. — Ніколи невідомо, що може статися.
Він дістав з кишені складаного ножика, клацнув лезом. Воно блиснуло в фіолетовому присмерку.
— Можемо йти.
Проте Іка стала як стій.
— Нічого з цього не вийде! — закричала вона, і голос її дуже скидався на голос тітки Педагогіки. — Не будеш тинятися в пітьмі з відкритим ножем! Навіть тут!
— Ух-х! — зітхнув Горошок. — Я йтиму попереду, — сказав він.
— Ножа склав?
— Так.
— Ну, то… рушаймо.
Жорства порипувала під ногами, порипувала мелодійно і навіть трохи співала. Як…
— Як співаючі змійки, — прошепотіла Іка.
Горошок йшов попереду, одразу за ним Іка. Жорства усе співала під ногами. Двічі безгучно майнули над ними примарні силуети якихось летючих створінь, що випромінювали бліде опалове світло.
Невдовзі вони дійшли до пальм — високих, з пір’ястим листом дерев.
— Це щось схоже на галявину, — промовив Горошок.
І справді. Вони вийшли на широкий, вкритий жорствою майдан, оточений стіною сухих пальм і невисоких густих чагарів. Обійшли галяву довкола і надумали йти до моря.
У стіні дерев та чагарів був просвіток. Там буцімто починалася просіка — звичайнісінька, як на Землі. Звідти, мов коридором, долинав до них безнастанний плескіт хвиль. Очевидячки, просіка провадила до моря.
— Ну й темрява, — неспокійно прошепотіла Іка. — Сірники є?
— Є.
— То присвіти.
— Обережно… Обережно… Це треба обміркувати.
Цього разу в голосі Іки зазвучали такі нотки, які з’являлись у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич», після закриття браузера.