Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

— Тепер про корабель, на якому я плив, — каже він. — Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

— Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

— Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

— Як же ви врятувались?

— Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

— Де це трапилося?

— Гадаю, в Баренцовому морі.

— А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

— Загалом, уявляю.

— Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

— Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

— Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

— Його також торпедували.

— Торпедували госпітальне судно?

— Так, і порівняно недалеко звідси.

— Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

— Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.

— Чий літак?

— Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

— Далі.

— Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

— Вас пригнало сюди?

— Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

— То ви були не самі?

— Ні.

— Хто ж був ваш супутник?

— Лікар, — відповідає Карцов, — викладаючи свій головний козир. — Один з лікарів госпітального судна. Англієць. — Він витримує паузу. — Індієць за походженням.

Знову заплутавшись у ланцюжку, папуга висить униз головою, завзято тріпоче крильми і кричить. Та Абст не звертає на нього уваги. Він іде до шафи біля стіни, нишпорить по полицях.

Карцов підводиться, звільняє птахові лапки, садовить пташку на жердину. Куточком ока він бачить: Абст розгвинчує круглу білу коробочку.

— Як звали індійця?

Карцов не квапиться з відповіддю.

— Ім'я вашого супутника? — повторює Абст, повертаючись до столу.

Карцов морщить чоло, мружиться. Абстове нетерпіння зростає настільки, що несподівано для — самого себе він промовляє:

— Рагху…

— Рагху Бхангі! — скрикує Карцов. Він хапає Абста за руки, зазирає у вічі. — Ви назвали його! Боже, яке щастя! Він тут, він підтвердить усе!..

Абст мовчки дивиться на Карцова.

Восьмий день перебування Карцова в Абстовому підземеллі.

Як завжди, обід приносить Глюк. Та їжі цього разу занадто багато. І — два кухлі кави.

Поставивши тацю на столик, Глюк витягає з кишені штанів широку плоску флягу, підсовує ногою табуретку і сідає.

— Їстиму з вами.

— В доброму товаристві обід здається вдвічі смачніший, — усміхається Карцов.

— О, ви мастак на компліменти!

Карцов відзначає: Глюк каже йому «ви». Значна зміна.

Тим часом рудобородий дістає дві алюмінієві чарочки, наливає в них із фляги, підіймає одну чарочку.

— Я так скажу, лікарю: ви молодець, що видряпались. Інший ноги витягнув би від усієї цієї халепи. А ви вижили. Будьмо здорові, лікарю!

І, закинувши голову, він п'є. Карцов наслідує його приклад.

Вони апетитно з'їдають суп, густий, наваристий. До спустілих полумисок Глюк кладе консервовану свинину з картоплею, підливає соус. Їсть він жадібно, багато. Незабаром попускає широкий пасок, на якому висить кобура з пістолетом, а потім і зовсім скидає його. Разом із зброєю кладе на підлогу.

Брязнули двері. Входить радист.

— Ось ти де, Густав, — каже він. — Нумо, хутчій до шефа!

— Дідько! — бурмотить Глюк, вибираючись з-за столу. — І тут нема спокою!..

Вони йдуть.

«Занадто квапливо, — відмічає Карцов. — Ось і двері не замкнули за собою, і пістолет забули на підлозі».

Опустивши очі, він розглядає чорну кобуру, з якої наполовину вивалився важкий армійський парабелум.