Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Поеми - т. 4, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поеми - т. 4" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 106
Перейти на сторінку:
вам здоровенні,

Що й вола б убити мож!»

 

Так сказала економка,

І покивав головою

Панотець: «Книжки безбожні,

Бачте, до чого ведуть!

 

Зараз ви повикидайте

Всі ті книги на подвір’я,

Накладіть огонь терновий

І спаліть до крихти всі!»

 

«Ось, їй-богу, мудре слово!» -

Закричала економка

І два рази того слова

Не дала собі казать.

 

А коли книжки згоріли,

Панотець казав і двері

В кабінет замурувати,

Щоб і слід їх не лишився.

 

А як Дон-Кіхот пізніше

Своїх книг почав шукати

І дверей від кабінету

Ані руш не міг найти,

 

То проворная сестрінка

З видом лютої тривоги

Почала страшную повість

Лицарю розповідать:

 

Як він виїхав із дому,

В той же вечір появився

Серед бурі, граду й грому

Чародій якийсь страшний.

 

Він влетів до кабінету;

Що робив там - бог се знає,

Та так, може, за годину

Дім весь димом закурився.

 

Чародій із того диму

Вилетів, летячи крикнув:

«Я Фрестон! А Дон-Кіхоту

Пам’яточку я лишив!»

 

Так балакала сестрінка.

Страшно лютився наш лицар,

Закричав, ногою тупав,

Кулаками вітер сік!

 

«Фрестон! Підлий чародію!

Знаю я тебе! Чекай лиш!

Я тобі і твоїм другам

Ще доїду всім кінця!»

 

Знов ось у важкій задумі

Лицар наш ходив по хаті,

А ще більш лежав у ліжку.

Бо боліли всі кістки.

 

XI

 

 

Дві неділі так минуло.

Дон-Кіхот держався тихо,

З панотцем часо́м балакав

Та щодня в село ходив.

 

Був в селі мужик порядний,

Не багатий і не вбогий

Та й і розумом не крепкий,

Але чесний хлоп з кістьми.

 

Називався Санчо Панса.

От його наш славний лицар

Угледів собі на чуру

І принявся підмовлять.

 

«Їдь зо мною, Санчо Панса,

На лицарськії пригоди!

Швидко слава імен наших

По всім світі прогримить!»

 

«Пане, що мені по славі?

Я гриміти так не хочу.

В мене, пане, жінка й діти,

А маєток мій скупий».

 

«Брате Санчо, не турбуйся!

Не саму худую славу

Я здобуду! Чи ж не знаєш,

Що, крім слави, ще нас жде?

 

Адже ж в першій битві, Санчо,

Царство я здобути можу,

Взяти скарби незліченні -

Так всім лицарям було.

 

А як царство я здобуду,

То не будь я лицар, Санчо,

Як тобі не дам півцарства!

Будеш, брате, королем!»

 

Санчо в голову пошкрьобавсь.

«Королем я міг би бути,

Та моя Варвара, пане,

В королеви не годиться!

 

Де вже їй до королеви!

Ще там на яку графиню,

Може б, від біди здалася,

Та на королеву - ні».

 

«Ну, так слухай, брате Санчо!

Як здобуду сильне царство,

Дам тобі островець гарний,

Щоб ти в ньому володів.

 

Губернатором, мій друже,

На великому острові

Я зроблю тебе. Ну, як же,

Хочеш їхати зо мною?»

 

«Губернатором остро́ва

Я згоджаюсь бути, пане.

Будь він і який великий,

Я вже зро́блю в ньому лад!»

 

Отаку зробивши згоду,

Лицар і славетний чура

Тайком почали збираться

На діла лицарські в путь.

 

Дон-Кіхот, що міг, попродав,

Де лиш міг, дрібних позичив,

Справив щит, полатав шолом,

Спис новий десь роздобув.

 

Санчо взяв осла з собою -

Звавсь Сірко і був правдива

Перла у ослячім роді -

Та й барильця не забув.

 

Через плечі добру торбу

Перевісив, в неї шмаття

Свого й панського наклавши,

До дороги був готов.

 

І от раз у темну нічку

Змовились оба́, жіноцтву

Не сказавши ані слова,

Та й чкурнули в божу путь.

 

XII

 

 

А тепер, матусю Музо,

Рукави тра засукати,

Та кріпкенько дух заперти,

Та порядно кашлянуть.

 

Неабиякої сили,

Неабиякого хисту

Тра нам, Музо-паніматко.

Щоб то виславить як слід

 

Сю нечувану, преславну

І щасливую пригоду,

Що мав лицар наш на вступі -

З вітряками боротьбу.

 

Дон-Кіхот і Санчо Панса,

Розмовляючи любенько

Про лицарськії пригоди

І про царство та остров,

 

В’їхали на рівну площу,

На котрій в широкім крузі

В місці вітрянім стояло

З тридцять-сорок вітряків.

 

Дон-Кіхот, розгаряче́ний

Своїх мрій густим туманом,

Вздрівши вітряки, підскочив

І до Санча закричав:

 

«Санчо, брате! Наше щастя

Ближче нас, ніж нам здається!

Бачиш, онде виступає

Сотня велетнів на нас!

 

Ну, коли вони міркують

Налякать мене юрбою,

То не в ті попали двері -

Я їм інші покажу.

 

Слухай, Санчо, я в сій хвилі

Стану з ними тут до бою,

Всіх поб’ю - се глупі труси,

А весь скарб їх буде наш!

 

Боротьба ся справедлива,

Бо ж се діло богу миле

Від таких гидких поганців

Землю божу очищать!»

 

«Пане,- з дивом мовив Санчо,-

Про яких се ви поганців

Щось говорите? Яких се

Велетнів уздріли ви?»

 

«Що? Не бачиш? - крикнув лицар.-

Тих, що грізно так махають

Предовжезними руками,

Наче кплять собі із нас?»

 

«Пане, та ж се не поганці,

Але вітряки,- рік Санчо,-

І не

1 ... 45 46 47 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 4, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поеми - т. 4, Франко І. Я."