Книги Українською Мовою » 💙 Класика » З вершин і низин, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З вершин і низин" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 126
Перейти на сторінку:
в груді

Є молоко. От я й сіла

У сніг під плотом в затишку,

Щоби дитя покормити.

Воно, малюсіньке, зараз

Взялося ссати так міцно -

Морозу ще не почуло,

Тільки що щічки червоні.

І ссе, а очка ті чорні

Звернуло прямо на мене

І так глядить, мов розумне,

Мов ось-ось хоче сказати:

«Не бійся, мамо, не бійся!»

І стало якось так ясно

Довкола мене і любо,

Неначе сніг весь розтаяв,

І вітер теплий повіяв,

І пруття зе́ленню вкрилось…

А я дивлюсь, не надивлюсь

На ангелятко маленьке -

Про світ, про горе забула…

Втім, пси завили десь близько,

І вітер свиснув над ухом

І снігом кинув у очі -

І я прокинулась разом.

Аж чую: руки і ноги

Вже одубіли, мов крига,

Дитина змерзла і плаче,

Мене сон клонить додолу,-

О боже, я замерзаю!

Була хвилина - і думка

У голові моїй блисла:

«Що ж, замерзаю, то й добре!

Не буду більше терпіти».

Та плач тихенький дитини,

Мов ніж, пройшов моє серце,

Прогнав ту думку погану.

Ні-ні, сама я най гину,

Та защо ж гинуть біднятку?

І, всеї сили добувши,

Я викопалась із снігу,

Що вже до впів мя присипав,

І загорнула дитину…

Хотіла б бігти бог зна де,

Та сил немає. Хотіла б

Огріти бідну дитину,

Та в мні тепла вже не стало.

А тут дороги не видно,

І ноги в’язнуть в заметі,

І вітер свище, б’є в очі…

Я йшла без думки, аж бачу:

Стоїть хатина, мигоче

Слабеньке світло з віконець.

І я надумала зразу

Під те віконце в загату

Свою дитину покласти.

Тут, чень, не всі ще поснули,

Хтось плач дитини почує,

Її візьме, обігріє…

Сама ж піду світ за очі,

Поки де згину в заметі.

Як нагадала - зробила.

Поцілувала те личко,

Що вже мороз був обхопив

І сніг присилував вперто,

Пообвивала якмога

І у загату в затишку

Ту ж під віконцем поклала.

Сама ж, як сонная змора,

Пішла снігами у поле,

Тяжка була та дорога!

Що крок, здавалось, на ноги

Тягар якийсь сотнаровий

Наляже - дви́гнуть несила.

А вітер б’є мене в очі

І свище - чую виразно,

Словами свище: «Ти, підла,

Погана Сурко, що робиш?»

То йду, то стану… У серці

Немов іглами щось коле.

І ловлю слухом всі звуки,

І все, здаєсь мені, чую:

Пищить і квилить дитина.

І почали мені мислі

Страшнії в голову лізти:

«Ану ж всі в хаті поснули,

Плачу дитини не вчують,

Моя дитина замерзне!

Ану ж почують собаки,

З’їдять дитину живою!»

І я мов вкопана стала.

І, обернувшись, щосили

Кричати стала: «Рятуйте!

Моя дитина, дитина!»

Та пусто, глухо довкола,

Ковта́є вітер мій голос…

І я, мов кінь із припону,

Рванулась, кинулась бігти

Назад в село. Спотикаюсь,

Упаду, встану, знов впаду,

Кричу і плачу - даремно!

Біжу, біжу так і мучусь,

Здаєсь, годину і другу,

Здаєсь,- віки вже цілії,

А хати з світлом не видно.

Якісь стоги все та верби,

Собаки виють далеко,

Якісь рови глибочезні,

Плоти - а хати не видно!

І стала люта розпука

Прокрадуватися в душу:

Я мечусь, мов божевільна,

Кричу щосили і плачу.

Аж тут хтось цап! мене ззаду.

«Ти що тут робиш?» - питає.

Я озирнулася - ша́ндар!

Блищить на плечах карабін,

Ліхтарня блима при пасі.

Хоч я, у коршмі ще бувши,

Шандарів дуже боялась,-

Боявсь ще дужче їх Юдка! -

То тут мені ані крихти

Страшним той шандар не здався,

І я припала до нього,

Мов до спасителя свого.

«Ой пане,- мовляю,- я Сурка,

Що в Юдки в коршмі служила,-

Гляджу своєї дитини!»

І все йому розказала.

Взяв мя шандар за руку

І по селу попровадив,

Аж поки світло ми вздріли.

«Чи та се хата?» - питає.

«Не знаю, пане! Погляну!»

Пішла я - боже, мій милий! -

Та сама хата й загата,

Але дитини немає!

І стала я, мов мертвая.

«Нема дитини!» - говорю.

А в хаті світиться, гомін…

Застукав шандар… Ввійшли ми.

Та вже при вході я чую:

Кричить дитина. «О боже!» -

Лиш тільки скрикнуть могла я

І впала в сінях зомліла.

Що сталось дальше - не тямлю.

Лиш мов крізь сон споминаєсь,

Що в хлопській хаті лежу я,

Тепло, і чисто, і ясно…

Сидить бабуся край мене,

І головою хитає,

І стиха-стиха говорить:

«Дурна ти, Сурко, та глупа!

І чом було не застукать?

Ми ж не собаки, як Юдка

Й його Юдчиха, ми люди!

А то ж чи чуване діло

В снігу дитину лишати!

Ще щастя, що я не спала,

Молилась богу, аж чую:

Щось під вікном у загаті,

Мов котеняточко, м’явка»…

І знов нетяма…

Аж тут я

Прийшла до себе, в шпита́лі

Тюремнім. Кажуть, в гарячці

Я три неділі лежала…

Кажуть - судити мя будуть.

Та що, най судять, бог з ними!

Байдуже суд мені їхній,

Байдуже їхняя кара.

Я суд найтяжчий пройшла вже,

Знесла найтяжчую кару

Отої ночі страшної.

Що буде далі - не дбаю!

Я не боюся роботи

І не лякаюсь нічого,

Як лиш дитина зо мною.

Для неї все я готова

Знести!.. Говорять, хотіли

Мені відняти дитину,-

Ну, та спасибі гарячці,

Не допустила до

1 ... 45 46 47 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З вершин і низин, Франко І. Я."