Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

по­па­ру­ва­лись з пан­на­ми і ба­ла­ка­ли ти­хенько. Суд­дя прис­та­вав до про­то­попші, кот­ра од­хи­ля­лась все за кущі. Хлоп­чи­ки вже спа­ли суспіль по­ко­том на ки­лимі, пок­риті оде­жею. А пунші пи­ли­ся, а ви­но ли­ло­ся. Па­ничі пош­ту­ва­ли паннів гос­тин­ця­ми, апельси­на­ми, горіха­ми, кон­фе­та­ми. Му­зи­ки гра­ли й не пе­рес­та­ва­ли, і мо­лодіж знов пішла в танці. Зо­ся, гар­на, мов вес­ня­на квітка, літа­ла при міся­цеві, як той ле­генький ме­те­лик.

- Грай ко­зач­ка! - гук­нув суд­дя на му­зик.

Музики вче­са­ли ко­зач­ка.

Повний, ог­ряд­ний суд­дя, по­тяг­ши за со­бою Яки­ма, пус­тив­ся ко­зач­ка, розс­теб­нув­ши жи­лет­ку. Яким, узяв­шись у бо­ки, пішов у та­нець про­ти йо­го. Всі пан­ни, всі по­го­ничі збіглись ди­ви­тись на їх. Нев­ва­жа­ючи на свою тілистість й ог­рядність, суд­дя са­див го­па­ка так ле­генько, пус­кавсь навп­рисідки так штуч­но, ніби щи­рий сільський па­ру­бок, аж всі по­го­ничі зди­ву­ва­лись. Яким, гар­ний та рівний, прий­мав нез­ви­чай­но штучні по­зи. Зо­ся ми­лу­ва­лась ним, слідком во­ди­ла очи­ма за йо­го лег­ки­ми ско­ка­ми.

Червоний во­гонь ба­гат­тя освічу­вав ту кар­ти­ну збо­ку, а місяць ки­дав яс­ний світ звер­ху. На до­лині бу­ло вид­ко, як удень. Швид­ко до ко­зач­ка поп­рис­та­ва­ло ба­га­то па­ничів, та ніхто не зумів зрівня­тись із суд­дею та з Яки­мом.

- Я по­тан­цюю кра­ще, як ви, па­не! - обізвав­ся най­мит Леміщин, Та­рас.

- А йди порівняємось! - гук­нув суд­дя, - по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий!

Парубок, в одній білій со­рочці, підпе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом, в брилі і в прос­тих важ­ких чо­бо­тях, пус­тив­ся, як та пти­ця, по траві. В швид­ких ру­хах йо­го ніг чо­бо­ти­ща зда­ва­лись ле­ге­сеньки­ми па­ничівськи­ми чобітка­ми, йо­го ши­рокі ру­ка­ви зда­ва­лись кри­ла­ми, що но­си­ли йо­го, ки­да­ли ним, мов ку­лею, на всі бо­ки. Суд­дя ви­роб­ляв дрібуш­ки, - Та­рас йшов ще дрібніше. Йо­го но­ги й ру­ки тремтіли, як лист на де­реві. Суд­дя пус­кавсь навп­рисідки, - Та­рас роз­га­няв­ся і зда­ле­ки па­дав пти­цею йо­му прос­то під самі но­ги й одс­ка­ку­вав в од­ну мить на доб­рий ко­зацький са­жень. Суд­дя ски­нув з се­бе сіртук, потім і жи­лет­ку і все не пе­рес­та­вав тан­цю­ва­ти, од­на­че знемігся і впав зне­си­ле­ний на тра­ву. А Та­рас літав сам і гу­кав до Яки­ма.

Яким вис­ту­пив до йо­го. Не раз і не два, ще хлоп­ця­ми, во­ни ви­би­ва­ли на полі го­па­ка та тро­па­ка. Та­рас оче­ви­дяч­ки зрадів, став­ши в тан­цях з вар­тим се­бе тан­цю­рис­тою, свис­нув, гук­нув і ніби по­чу­тив но­ву си­лу в но­гах. То гна­лись во­ни нав­пе­ремінки один за од­ним, то сміялись і глу­зу­ва­ли, дриґаючи й ма­ха­ючи но­га­ми, то ха­па­лись за ру­ки і пе­рек­ру­чу­ва­лись че­рез го­ло­ви, ви­вер­та­лись, то, за­че­пив­шись пра­ви­ми но­га­ми, пе­ред­ка­ми чобіт, летіли на лівих но­гах, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми. Най­ми­ти підки­да­ли су­хо­го хми­зу в ба­гат­тя. По­лум'я па­ла­ло, і Та­рас з Яки­мом, зда­ва­ло­ся, пла­ва­ли в чер­во­них хви­лях світа. Всі сто­яли навк­ру­ги і ди­ви­лись, як на ди­во­ви­жу. Місяць з не­ба щед­ро лив яс­ний світ на су­гор­би, на гаї й шпилі, котрі ніби ди­ви­лись на та­нець най­ми­та і на та­нець Яки­ма, до­ки вся гро­ма­да не крик­ну­ла: «гар­но! бра­во!» і не зап­лес­ка­ла в до­лоні. Сам суд­дя по­час­ту­вав Та­ра­са дво­ма чар­ка­ми горілки.

І знов по­ча­лись пісні з му­зи­ка­ми, тільки вже де­які го­ло­си ду­же хрипіли й різни­ли. Суд­дя з якимсь сто­ло­на­чальни­ком ду­хов­но­го прав­лен­ня ви­ли вже навіть вов­чи­ми го­ло­са­ми і, поб­рав­шись у бо­ки, при­танцьову­ва­ли до дам. Пан­ни по­ча­ли вже од­хи­ля­тись набік. Сто­ло­на­чальник, з доб­ро­го ди­ва, розігнав­ся і плиг­нув че­рез ба­гат­тя; суд­дя по­летів за ним. Яким ско­чив слідком за суд­дею, а там далі зго­дом по­ча­ли пли­га­ти па­ничі. Всі ре­го­та­лись, а пан­ни втіка­ли і сіда­ли на по­воз­ки з по­зап­ря­га­ни­ми кіньми. Пішла по ру­ках ос­тан­ня чар­ка і ос­тан­ня пісня: «Час до­до­му, час!» В ос­танній раз во­на роз­ляг­ла­ся лу­ною по сон­них го­рах. Най­ми­ти за­га­си­ли ба­гат­тя. Ма­тері по­нес­ли й по­ве­ли за ру­ки сон­них дітей до по­во­зок. Увесь поїзд ру­шив у до­ро­гу, а по­за­ду зос­та­ла­ся ти­ха до­ли­на, за­ли­та мерт­вим світом міся­ця. Одні ду­би, та ли­пи, та яс­ний місяць тільки ди­ви­лись на місце шум­ли­вої гу­лян­ки го­ро­дян. Зо­ся цілу до­ро­гу зга­ду­ва­ла про танці Яки­ма й Та­ра­са і ди­ву­ва­лась, де наб­ра­лось стільки жва­вості, сприт­ності в то­му не­по­вер­тай­лові та неп­ро­вор­но­му Та­ра­сові!..

- Чи на­дов­го ж оце ста­не тобі, Зо­сю, цієї гу­лян­ки? - опи­тав Яким жінки в жар­ти.

Та на­да­рем­но пи­тав її чо­ловік. Зосі вже бу­ло не до гу­лян­ки. Леміщи­ха ла­го­ди­ла все до ро­ди­ва. Ба­ба по­ви­ту­ха вже дню­ва­ла й но­чу­ва­ла в Лемішок.

IX 

Другий день од­на­че був не та­кий ве­се­лий для Зосі. Коні бу­ли взяті без зго­ди ста­ро­го Лемішки, кот­рий на той час хо­див десь до сусіди.

- Де це коні? - пи­тав Лемішка у най­мич­ки, заг­ля­нув­ши в ста­ню.

- Там де й па­ни, - од­ка­за­ла про­вор­на най­мич­ка.

- А па­ни де ділись?

- Поїхали в гай гу­ля­ти, на якусь маївку, чи що.

Лемішка ви­ла­яв жінку, а на дру­гий день при­че­пив­ся й до Зосі, на кот­ру він був вже дав­но сер­ди­тий.

Зося в сльози, а ста­ра Леміщи­ха й собі. Лемішка вий­шов в сіни і тільки две­ри­ма гурк­нув. Од то­го ча­су Лемішка не хо­вав­ся з своєю неп­ри­хильністю до невістки, а невістка по­ча­ла навіть зне­ва­жа­ти свек­ра і, ма­ючи ве­ли­ку надію на Леміщи­ху й на Яки­ма, по­ча­ла ве­ре­ду­ва­ти та тро­хи ко­вер­зу­ва­ти.

- Знаєш що, Яки­ме? Всі наші знай­омі ма­ють гар­ненькі по­воз­ки і добрі ко­ни­ки. Купім і ми не­ве­лич­кий доб­рий візок і од­но­го доб­ро­го ко­ни­ка, а то мені со­ром їзди­ти на та­ко­му возі.

- А де ж ми на­бе­ре­мо гро­шей?

- Я не­дав­но ба­чи­ла, як та­то од­чи­няв скри­ню і лічив гроші. Са­мих бу­ма­жок пре­ве­ли­ка ку­па, а з срібни­ми кар­бо­ван­ця­ми чи червінця­ми ли­бонь кільки тор­би­нок сто­яло в ку­точ­ку. Поп­ро­си­мо ма­му, а ма­ма поп­ро­сить та­та. Або купім за свої гроші візок, а та­то вже при­ку­пить й прип­ря­же до на­шо­го візка доб­ро­го ко­ни­ка.

Як ра­ди­лись, так і зро­би­ли, пе­редніше спи­тав­ши ма­тері.

Купили во­ни візок, а батько… все-та­ки батько своїм дітям, - му­сив ку­пи­ти доб­ро­го ко­ня, «для унуч­ка», як він ка­зав, хоч пе­редніше і про­чи­тав доб­ру мо­лит­ву та ви­ва­рив во­ду і жінці, і Яки­мові, і невістці.

Почав си­нок Якимів підрос­та­ти, по­ча­ла Зо­ся знов до се­бе гос­тей зак­ли­ка­ти сли­ве кож­но­го дня. Най­мич­ка тільки те й ро­би­ла, що по­ра­лась ко­ло їх, гріла са­мо­вар, біга­ла в крам­ниці по ла­сощі та ва­ри­ла ве­че­рю. Са­ма Леміщи­ха, люб­ля­чи без міри і без тя­ми свою невісточ­ку, ча­сом слу­жи­ла їй, як най­мич­ка: гла­ди­ла сукні, спідниці, ва­ри­ла ко­фе, ста­ви­ла са­мо­вар, го­ту­ва­ла гос­тям ве­че­рю. Вся та біга­ни­на й веш­тан­ня сер­ди­ло ста­ро­го Лемішку. Ча­сом зу­мис­не він од­си­лав най­мич­ку будлі-ку­ди по ха­зяй­ст­ву, і гості Зо­сині ча­сом пи­ли ду­же пізно чай. Зо­ся зна­ла те і ниш­ком ла­яла ста­ро­го батька.

Мала ди­ти­на не да­ва­ла Зосі вночі спо­кою і ча­сом роз­хо­жу­ва­лась са­ме