Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

А невмируща краса — це і є сподівання, що світ до тебе повернеться, хоча добре відаєш: то вже буде інший світ, з іншими барвами та іншими радощами.

43

І я перестав розшуковувати Іру, просто мені того стало досить. Але до сестри зайти бажав, адже немала річ переконатися, що в тебе й справді несподівано з’явилася сестра: знайти сестру в цьому світі — чи не сатисфакція за мої печалі. Але йти відразу до неї додому було непередбачливо, через що вирішив учинити делікатніше: розшукати на роботі й попросити дозволу прийти, коли їй буде зручно, чи поговорити в принагідній обстанові.

Так я й учинив. Зайшов до Центрального гастроному й попитав у вільної продавниці, де можу знайти Галину Карлівну Степаненко. Мені вказали на старшу за мене жінку в ковбасному відділі, біля якої стояла черга і яка працювала, мов автомат. Завжди дивувався на продавців цього гастроному — це були не люди, а різальні машини. Тож став у чергу, бо хотів її роздивитися. Середнього зросту, уміру повна, але обличчя худе; у ньому прочувалася доброта. А коли звела на мене очі, я майже перестав сумніватися — очі були батькові.

— Вибачте, я до вас за рекомендацією Ірини Карлівни, сказав чемно. — Чи не міг би сказати два слова?

Зирнула на мене пильніше.

— Зараз, попрошу підмінити, — сказала просто.

Її підмінили, і вона вийшла з-за прилавка.

— Тільки швидше, бо нам не дозволяють розбалак.

— Гаразд, — сказав я. — Бачите, справа трохи незвична. Я родом із Житомира, і мого батька звали Іван Жук — чули про такого?

— По-моєму, це той, за кого моя мати ледве не вийшла заміж, — спокійно мовила жінка.

— Так, коли прізвище вашої матері — Калиновська.

— Щось хочете? — спитала трохи стурбовано.

— Ірина Карлівна сказала, що можете бути моєю сестрою.

— О, Іра велика фантазерка, — усміхнулася Галина.

— Знаю, — сказав. — Але поговорити не завадило б. Хочете, прийду до вас додому, а коли це вам не зручно, завітаю під кінець робочого дня, і ми десь посидимо на лавочці. На бульварі Шевченка чи в парку, наприклад, ліпше в парку — менше шуму.

— Чого ж, зайдіть до мене додому, самій це цікаво. Знаєте мою адресу?

— Ірина Карлівна адресу мені дала, — мовив я і назвав її.

— Правильно, — підтвердила Галина.

— Можна, прийду до вас завтра? — спитав я.

— Можна, — згодилася жінка. — Десь на сьому вечора, тоді повернеться і мій чоловік.

Звернув увагу, що говорила досить правильною українською, хоч часом прослизали суржикові словечка.

— Значить, домовилися, не забиратиму у вас часу, — сказав я. — Вибачте, що прийшов на роботу, не хотів звалюватися як сніг на голову.

— Нема чого вибачатися, — просто сказала Галина. — Дуже рада, що мене розшукали.

Отже, тут усе в мене вийшло чудово; Галина виявилася цілком несхожа на Іру, принаймні не було в ній прихованого дна. Проста, відкрита жінка, навіть її усмішка була не роблена, а щира.

Вийшов із гастроному схвильований: коли б і справді знайшов у ній свою сестру, принаймні не був би самотній у цьому мегаполісі. Галина підтвердила, що Іра фантазерка, але про існування мого батька знала, отже, Íрина розповідь могла мати підстави. Але чому Іра з нею не родичалася? Зрештою, це не так важливо. Я навіть постановив: не дуже розпитуватися про свою зниклу таємничу дружину, хоч добре відав, що навряд чи це мені вдасться, бо Іра сиділа в мені, як забитий у тім’я цвях…

Наступного дня, рівно о сьомій, я подзвонив до квартири за оббитими потертим і в кількох місцях порізаним дерматином дверима. Галина відразу ж відчинила.

— Вибачте, що прийму вас на кухні, — сказала, — бо в кімнаті діти роблять уроки.

— Нічого, — сказав я, пробираючись малим, заваленим речами, старою шафою, накиданим взуттям коридорцем, відтак опинився на кухні, несподівано просторій, з усіма аксесуарами, але ретельно прибраній — жінка до мого візиту приготувалася. Ми сіли біля кухонного столу.

— Чоловік іще не прийшов, — сказала Галина, — то поговоримо поки що. Відверто кажучи, не знаю, хто мій батько, мати про це говорити не любить.

— Але чому ви Карлівна? — спитав я.

— Бо Канішевський мене удочерив, — відповіла. — Він був квартирантом у материному домі, от вони й знюхалися.

Я мовчки зауважив: про батьків не говорила пошанівно. Але те, що Канішевський був квартирантом у червоному домі, деталь промовиста: Калиновська шукала чоловіка, а він — утвердження на місці мешкання.

— Отже, те, що ви не дочка Карла Канішевського, — факт? — спитав.

— Так, бо вони одружилися тридцять сьомого. Тридцять дев’ятого народилась Іра, а я — тридцять четвертого.

Факти майже збігалися: майже — тому, бо моя мати говорила, що перша дочка Калиновської старша від другої років на шість. До речі, бувши останнього разу в Житомирі, після того, як провів Іру, я в матері обережно поцікавився, чи не мав батько політичних неприємностей в тридцяті роки, і вона спитала гостро: чому я цим цікавлюся? Я відповів, що просто так, мовляв, то був страшний час, а зараз багато що відкривається. "Так, у нього були неприємності, — сказала мати. — Але про це тобі ліпше не знати. Може, колись розкажу". Мені досить було й того: опосередковане підтвердження Іриної розповіді, що мій батько сидів, дістав.

— То що вам Іра нафантазувала? — спитала Галина, дивлячись на мене з усмішкою.

— Чи був у вашої матері інсульт? — спитав я.

— Так, але в легкій формі, — сказала. — Правда, вона страшенно переполошилася, бо вельми дбає про своє здоров’я.

— А під час інсульту нічого вам не говорила?

— Дещо сказала. Що, мовляв, мій батько загинув на війні. Ваш батько загинув на війні?

— Ні, — відказав я. — Але був важко поранений, що й звело його в могилу чотири роки тому.

— Отже, тут не сходиться. То що ж розповіла Іра?

І я звідомив усе, що знав. Галина слухала вельми уважно.

— Але звідки про те знає? — здивувалася вона. — Адже і я цього не відаю!

— Їй розповіла мати під час того-таки інсульту, — мовив я.

— Ну да, — криво всміхнулася Галина. — Вона ж її улюблениця.

— Сказала, що була з матір’ю у важких стосунках…

— Бачите, — звістила Галина з тією ж усмішкою, — наша мати, сказати по правді, нікого по-справжньому не любила, хіба себе. Але де це мій гуляка?

— Який гуляка? — спитав я.

— Таж чоловік! — із серцем мовила Галина. — Він у мене випиває, отож турбуюся. Казав, що буде точно на сім.

— Люди, котрі випивають, точності не дотримуються, — сказав.

— І це правда, — засміялася Галина. — Та й чорт з ним! Може, й добре, що десь шаландається, бо те, що розказуєте, страшенно цікаве.

— А чому мати не казала, хто ваш батько? — спитав я.

— У нас заборонялося говорити на цю тему.

— Ваш названий батько ревнивець?

— І це знаєте?

— Не те що знаю, — ухильно відповів я, бо не хотів її насторожувати. — Просто коли б не був ревнивцем, то чого про вашого справжнього батька в домі говорити було б заборонено?

— А що, до Іри ви теж підбивали клинці? — прямо спитала Галина, пильно на мене дивлячись.

— Трохи було, — мовив, усміхаючись. — Але ми не зійшлися. Однак те, що розказала про батька й вас, мене схвилювало. І я вирішив вас розшукати.

Галина задумалася, очевидно, зв’язувала якісь свої нитки.

— Може, вам неприємна ця розмова? — делікатно спитав я.

— О ні! Просто думаю: щось у тому є. А ваш батько ніколи не признавався, що в нього є побічна дитина?

Питання й мене цікавило, бо, кажучи щиро, це ще одна ланка кросворда, клітини якої не міг заповнити.

— Про народження дитини він довго не знав, а коли повернувся, ваша мати була заміжня і носила другу дитину. Але по війні вони принагідно зустрічалися, принаймні ваша мати бувала у нас — і не раз.

— Бувала у вас у домі? — недовірливо округлила очі Галина.

— Так, — сказав я спокійно. — І приїжджала на батьків похорон.

— І ваша мати її приймала? — спитала зчудовано.

— Уявіть собі. І коли батько помер, моя мати з вашою трохи листувалися.

— Дивовижно, — видихла Галина. — Щось я цього не розумію.

— А я розумію, — прорік спокійно. — Це значить, що між батьком і вашою матір’ю, після одруження обох, таємних стосунків не було.

— А як же я? — безпорадно спитала Галина. — Невже він про мене так нічого й не довідався?

— Цього не знаю, — признався я, зауваживши: Галина, здається, починає вірити, що вона моя сестра. Та і я не сумніваюся. — Допитайтесь про це в матері! — сказав.

— О, у неї допитаєшся, — із серцем сказала Галина. — То така ж потайна, як і її люба доця.

Ні, сестри між собою таки не були дружні, коли не сказати гостріше. І я розповів про фотокартку, яку мені передала Іра, і про те, що Калиновська по смерті батька її викинула. Світлина була при мені, і я її Галині показав. Узяла до рук і розглянула.

— Добре знаю цю фотокартку, — сказала. — Вона завжди була в материному альбомі.

— Тобто лежала на видноті? — здивувався і я. — А що ж ревнивець Канішевський?

— Мати завжди тримала його під каблуком, — рівно провадила Галина. — Але в нього бувало щось таке, як приступи. Тоді й казився, бив матір, розганяв нас. Мій тоже не луччий.

І, як то кажуть: про вовка помовка. Гримнули вхідні двері, а за мить у кухонних героїчно постав, усміхаючись, Галин чоловік із явними слідами алкоголізму на обличчі і з сяючими голубими, але примутненими очима.

— Сєкрєтнічаєтє? — підморгнув.

— Це, Коля, мій брат, — сказала Галина, винувато всміхаючись.

— Діствітільно? — вигукнув ентузіастично Коля. — Ти в етом убіділась?

— Убідилася, — сказала Галина. — Сама сєбє не вєру!

— Да ето же чудесно, Галь! — вигукнув Коля. — Тада чіво сідіш? Став палітру, што-то собразі. Ето нужно отмєтіть!

— Ах, конечно, конечно! — підхопилася Галя. — Як же це я забулася!

— Їді, шуряк, обніму тібя! — вигукнув Коля і пішов до мене з розкритими обіймами.

Я встав, ми обійнялися, і він чоломкнув мене слинявими губами тричі. Від Колі щедро несло сопуховими хвилями.

— Да, — сказав підводячись. — Ето ні часто случаїца. Подумать токо: нашолся брат! Ето же чудо, Галь, і ето обізатільно нужно отмєтіть. А дєті уже знают?

— Нєт! — сказала Галина. — Ми токо поговорили.

— Тада пашлі представлю тібя детям, а она пускай соображает. Как тібя звать, шуряк?

— Дмитро, — сказав я.

— Значит, Діма, — сказав Галинин чоловік. — А міня — Коля, будем знакоми.

І він поволочив мене через захаращеного коридорця до кімнати, яка виявилася так само простора, але густо заставлена ліжками, канапою і трьома столами, за якими сиділи дві дівчинки та хлопець, які одночасно обернулися до дверей; хлопчик увіч нагадав юного єзуїта, одна дівчинка була схожа на Іру, а друга — не знати на кого, можливо, на предків господаря цієї квартири.

— Дєті, — урочисто проголосив Коля. — Ето ваш дядя! Нашолся, так сказать, в дєбрах цивілізації.

Із соромом подумав, що прийшов сюди без подарунків, але чого їм сподіватися від дядька, якого досі не бачили і який так несподівано виліз із нетрів цивілізації.

— Хі-хі! — озвалися дівчатка, а хлопець подивився на мене із знайомим лукавим прижмурцем.