Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

— — ,

Астахов повернувся до чати вже по-темному. Митько Коршунов 'допіру привів з водопою коняі

— Це ти, Астахов? — окликнув він.

— Я. А Крючков з хлопцями де?

— Там, у халупі.

Астахов, великий, дебелий і чорний козак, сліпо мружачись, увійшов у халупу. За столом коло гасничка Щеголь-ков зашивав дратвою подертий чумбур. Крючков, заклавши руки за спину, стояв коло печі, підморгував Іванкову, показуючи на опливлого від водяної хвороби господаря-поляка,. Що лежав на ліжку. Вони щойно пересміялись, і в Іванкова ще сіпала рожеві щоки посмішка.

— Завтра, хлопці, вдосвіта виїздити на пост.

— Куди? — спитав Щегольков і, задивившись, упустив; невсукану в дратву щетинку.

—* До містечка Любов.

— Хто поїде? —спитав Митько Коршунов, входячи і ставлячи коло порогу цеберку.

, — Поїде зі мною Щегольков, Крючков, Рвачов, Попов і ти.,. Іванков.

— А я, Павловичу?

— Ти, Дмитре, залишишся.

— Ну й чорт з вами!

Крючков відірвався від печі; з хруском потягуючись, спитав у господаря:

— Скільки до Любови до цієї верст лічать.

— Чотири милі. '

— Тут близько, — сказав Астахов і, сідаючи'на ослін, скинув чобіт. — А де б тут онучу просушити?

Виїхали на світанку. Коло колодязя на виїзді боса дівчина черпала цебром воду. Крючков спинив коня.

— Дай напитись, ясочко!

Дівчина, придержуючи рукою полотняну спідницю, про-тьопала по калюжі рожевими ногами, посміхаючись сірими, в рясній лямівці вій, очима, подала цебер. Крючков пив, рука його, держачи важкий цебер, тремтіла від напрудження:. на червону випуску падали, дроблячись і стікаючи, краплі.

— Спаси Христос, сіроглаза!

— Богу Ісусу.

Вона взяла цебер і відійшла, оглядаючись, усміхаючись-

— Ти чого щиришся, їдьмо зо мною!

Крючков посунувся на сідлі, наче місце давав.

— Рушай! — крикнув, від'їжджаючи Астахов.

— Задивився? — насмішкувато скосився на Крючкова Рвачов.

— У неї ноги червоні, мов у гусеньки, — засміявся Крючков, і всі, мов за командою, оглянулись. Дівчина нахилилась над цямриною, виставивши туго-обтягнений роздвоєний зад, розкарячивши червоні повні ноги.

— Женитись би... — зідхнув Попов.

— Дай я тебе нагайкою оженю раз, — запропонував Астахов. .

— Нагайкою що...

— Жеребцюєш?

— ;Викласти його доведеться!

— Ми йому перекрут, як бугаєві, зробимо.

Пересміюючись, козаки поїхали ристю. З ближнього

горба замріло розкинуте в долині і по узгір'ю містечко Лю-