Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Богун, Яцек Комуди 📚 - Українською

Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

614
0
18.07.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Богун" автора Яцек Комуди. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 75
Перейти на сторінку:
по своїх ротах Все було вже домовлене, накази видані; гусарські та панцерні хоругви почали переміщуватися через ліс та березняки на схід, до невеликих височин. Коні йшли риссю та шагом, хоробро пирскали, що всі приймали за добрий знак.

Собеський значно випередив власних людей. Він скочив перед лінію війська, перебрався через кущі, струмок і першим виїхав на височину.

Він знав, що таким чином наражається на те, що козаки його викриють, але ж битва повинна була початися в будь-яку мить, тому йому було все одно. Староста в’їхав галопом на пагорб, який, власне, був древньою, розмитою дощами могилою.

Тут Собеський утримав коня. Тут на піднесенні, він чув себе вільним, ніби птах, споглядаючи на плаский степ, що замикався на сході лінією далекого лісу, на півдні — пагорбами, а на півночі — долиною невеликого, багнистого струменя. Заслонив очі від сонця і глянув на схід.

Козаки наближалися швидко… Він чітко бачив запорізьку кінноту, що йшла вільною лавою, та орду, що посувалася за нею. Далі йшов табір — шість чи вісім рядів возів, які прикривала піхота — молодці з рушницями марширували при крайніх рядах возів, заслоняючи, перед усім, коней. Табір вже був підготовлений до бою. На вози насипали землю та гній, в перервах між ними вели гармати. Тили укріпленого табору стерегла козацька чернь — серед трав та заростей сіріли свити та кожухи. Швидким кроком там пересувалася збройна босота — селяни та бідні козаки, що несли кістені, списи, цепи та та коси, насаджені на деревця стійма.

Собеський почув, як серце починає битися все сильніше і сильніше. Він висунувся ще більше до переду — самотній вершник серед трав — підперся під боки. На фоні неба він стояв, ніби останній польський лицар в степу, ніби великий пан, що поглядає на плебейську армію челяді та громадянських слуг, наступ якої ось-ось повинен був розбитися на польських грудях. Але ж то були не трусливі слуги та челядь. Через степ йшло військо, яке вже давно било кварцяні хоругви Речі Посполитої під Корсунем, Пілявцями та Зборовом.

І тут його помітили на фоні неба. Козаки вказували його один одному, двоє з них повернуло в сторону табору. Декілька молодців, що сиділи на добрих, зі здобичі, польських конях, висунулися наперед. Вони швидко підігнали жеребців острогами і погнали їх на зустріч з самотнім ляхом.

Собеський навіть не рушив з місця. Він бачив, як козацький табір сповільнив і почав затримуватися — формуючи чотирикутник. Полковник знав, що того не можна було дозволити. Однак, виставлення табору з возів було неабияким мистецтвом, а перш за все вимагало часу. А от його у козаків і не було.

Тупіт молодецьких коней посилювався. Собеський помітив перед собою кінські морди, сірі та зелені свити козаків, почув тупіт, що робився все гучнішим.

— Алла! Алла! — завили запоріжці по-татарськи.

Полковник не порушився. Козаки були близько. Ще дві сотні кроків… Сто п’ятдесят. Ну все, могло б здаватися, що зараз нападуть на Собеського з усіх сторін, захоплять його, вб’ють, затопчуть кінським копитами!

Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билися шаблями та кістенями.

Собеський не чекав результатів попередніх зіткнень. Швидко, ніби вітер, скочив він до рівнини, бо його гусарські та панцерні хоругви нарешті вийшли з тупотом копит з-за пагорба і спинилися в двох лініях під розвернутими знаменами.

Гомін та крики ще більше піднеслися, коли полковник дістався до своєї гусарської роти, зняв з голови ковпак перед обличчям знамена, а потім, за старопольським звичаєм, як ротмістр, що веде хоругви в атаку, одним швидким рухом загорнув правий рукав жупана вище ліктя. Він повів поглядом вздовж крилатих рядів гусарії та почув, як серце підходить до горла. Перед ним стояла найкраща кавалерія світу, гордість і хвала Речі Посполитої; остання лицарська кавалерія Європи, яка перекидала роти та загони шведських пікінерів, яка сміливо заглядала до стволів мушкетів та нідерландських кобил[112], що плювалися вогнем; яка одним ударом змітала рейтарські підрозділи та полки, яка ніби лавина розбивала турецьких спагі та московських дворян.

Гусарія була страшна, але ж, перш за все, красива. Собеський не міг відірвати очей від струнких, рослих польських коней, малинових жупанів та гєрмаків, які товариши надівали під пжешиваниці[113] та панцери. Очі його блудили серед іскристих від золота та дорогоцінних каменів кірас, панцерів, карацен та бастардів, наплічників з машкарами, нагрудників, покритих вовчими та тигровими шкірами. Вітер шелестів морем прапорців над шишаками гусарів, свистів між сріблястими крилами, лопотав хоругвами.

Але ж часу на захвати грізною красою гусарії не було. Кавалерія стояла готовою до удару. Собеський повернувся в сторону козаків, підняв догори булаву. По цьому наказові трубачі дали знак застрільникам повертатися — лава вершників розпалася в одну мить, мовби піщаний туман, не гаючи часу вправно відскочила від запорізьких рядів та повернулася до своїх.

— В ім’я Боже, вперед! — крикнув Собеський. — Давай! Давай!

Різким рухом він знизив булаву. На той знак хоругви пішли вперед, спочатку шагом, потім швидко почали набирати вбивчої швидкості. Земля понуро застугоніла, загриміла під ударами тисяч кінських копит.

Собеський мчав у першому ряду, з розвіяною від вітру делією, без шапки, з булавою у руці. Він вів свою гусарську хоругву, а разом з нею — решту полку до безладних козацьких рядів. А потім польські коні набрали ще більшої швидкості, перейшли в галоп! Хоругви поточилися немов панцерна лавина. Ліс копій опав з шумом та посвистом, знизився до кінських ший, цілячись прямо в

1 ... 45 46 47 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Богун, Яцек Комуди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Богун, Яцек Комуди"