Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аня
Слова «я знайшов нам квартиру» відлунюють в моїй голові. Як це «нам»? А є ми? Руслан встигає піти до того, як я б почала засипати його розмовами. Він вирішив усе за мене. І нехай мені подобається його впевнений тон та самостійність, нехай я буду вдячною за те, що він допоміг мені, згоди на спільне проживання я не давала. Та й у якості кого я там буду?
Мій мозок атакує безліч запитань, поки Руслана немає вдома. Я дійсно збираю речі. Свої та його. Тільки свої для того, щоб поїхати в готель і орендувати там номер, який встигаю забронювати за знижкою. Ключі Руслан залишив, і я вдячна йому за це. Спочатку, щоправда, думаю, що потрібно його дочекатися, поговорити, розповісти про своє рішення, але чим ближче стрілка рухається до вечора, тим більше гасне моя впевненість.
Що я йому скажу? Що хочу жити окремо та не бути залежною? Що мої відповіді на його ласку всього лише гра і він насправді нічого для мене не значить? Я збрешу, якщо скажу це, тому що за ці дні Руслан викликав у мені набагато більше почуттів, ніж Ваня за останні кілька років.
Коли стрілка годинника наближається до чотирьох, я зіскакую з місця, роззираюся навколо та виходжу за двері, зачиняючи їх на ключ. Речей у мене небагато: маленька сумочка, яку я перекидаю через плече. Про решту доведеться думати завтра. Як і погоджуватися на репетиторство з іншими дітками, так я швидше назбираю гроші на оренду квартири. На сходах я ледь не збиваю жінку з валізою. Вона невдоволено фиркає та вимовляє:
— Обережніше, понаїдуть тут.
На виході консьєржка здивовано проводжає мене поглядом, але нічого не говорить. Ключ я вирішую не залишати. У Руслана є мій номер, я впевнена, що він подзвонить, і я зможу віддати йому ключі. І поговорити. Напевно. Мого запалу та рішучості так і не вистачило на відверту розмову, перш ніж піти, тому я не впевнена, що зможу це зробити взагалі. Що зможу пояснити, донести і… не зламатися під його натиском.
У готель я приїжджаю на таксі, розплачуюсь із водієм та виходжу, рішуче прямуючи до стійки рецепції. У черзі встигаю вимкнути звук і поки проходить реєстрація, намагаюся не думати про те, що зараз відчуває Руслан, побачивши зібрані речі та мою відсутність. Про що він думає?
— Оплата карткою чи готівкою? — уточнює дівчина.
— Готівкою.
— Три тисячі.
Простягаю їй трохи зім’яті купюри та чекаю, поки мені видадуть ключі. Ледве заповітна зв’язка опиняється в моїх руках, а дівчина повідомляє цифру мого номера, я швидким кроком ховаюся в ліфті, ніби за мною хтось стежить, дістаюся третього поверху, відчиняю двері й заходжу всередину.
Номер невеликий, але за такі гроші тут досить чисто. Ванна й туалет доглянуті, слідів цвілі на акрилових поверхнях я не знаходжу, і це вже радує. Той мізерний запас речей, які я привезла із собою, вдається розпакувати за лічені хвилини. Я раптом згадую, що сьогодні майже нічого не їла й думаю, чи не сходити в магазин, але чомусь стає страшно. Раптом дорогою я зустріну Ваню? І нехай готель знаходиться у віддаленому від нашої квартири районі, я сумніваюся. Раптом він мене шукає?
Зараз, як ніколи раніше, почуваюся в небезпеці. Руки тремтять, у голові туманно від потоку думок. Я не знаю, що буде, якщо ми раптом зустрінемося на вулиці, якщо я не можу дати йому відсіч навіть телефоном. Весь цей час він дзвонив, а я не брала слухавки. Розмова наша закінчився ще тоді, коли Руслан відібрав у мене телефон. Після цього чоловіка я не чула й з острахом думаю, про що він подумав, почувши Руслана.
Телефон я дістаю тільки після душу. Там десяток пропущених від чоловіка, і стільки ж від Руслана. Смс від Вані.
Ваня: Я знайду тебе, сука.
Ваня: Знайду та знищу.
Ваня: Ти, тварюка, візьми слухавку, інакше пошкодуєш, що взагалі народилася на світ.
Внизу десяток непрочитаних повідомлень, і я видаляю їх, навіть не читаючи. Боюся уявити, що там всередині, але сильніше боюся, що він дійсно дізнається. Знайде мене й тоді я навіть не можу уявити, що буде.
Від Руслана пропущених менше, та й повідомлення відсутні. Останній неприйнятий понад пів години тому, мабуть, він змирився з тим, що я прийняла таке рішення. Я встигаю порадіти, але потім згадую, що в мене ключі від його квартири. І я просто не можу їх не віддати.
Його номер я набираю сама. Слухаю довгі гудки в слухавці, а потім і стурбований голос Руслана:
— Аню, ти де? З тобою все добре? Це він? Він тебе знайшов?
У його голосі вчувається турбота, змішана зі страхом, і я не можу вчинити з ним так.
— Я поїхала в готель, Руслане.
— В готель? — тон змінюється на нетямущий. — Скажи адресу, я приїду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На межі бажання, Адалін Черно», після закриття браузера.