Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Хвиля чар відштовхнула від мене мантикору, відкинула назад в Омут. Але луска і шерсть почали обсипатися ще до того, як її поглинуло водоймище.

З гучним бульканням монстр зник під товщею води.

У мене тремтіли руки. Я боялася обернутися і прочитати у поглядах студентів, що вони все бачили. Боялася того, що може статися пiсля цього.

— Майстер Лорейн, ви як? — величезна долоня Рирари лягла мені на плече. — Відійдіть за лінію.

Я все ж таки озирнулася. Орчиха окинула мене поглядом, переконалася, що я не поранена і відвела убік. Перелякані студенти юрмилися за деревами. І тільки Нерсі йшов поруч і щось записував у зошит.

Не знаю, чи бачили вони, на що почала перетворюватися водна мантикора… якщо так, то скоро про це дізнається вся академія. Після чого мене просто викинуть за ворота разом із речами.

— Ну і чого ви хвости потисли, як боягузливі шакали? — гаркнула Рирара, повернувшись до своїх однокурсників. — Ви думали, що це небезпечно? Подивіться на нашого майстра, хіба вона дасть нас образити якійсь кішці переростку?

Голос орчихи звучав настільки впевнено, що навіть я на мить заспокоїлася. Студенти закивали, хтось усміхнувся. Почулася подяка за цікаве заняття.

— А хто боїться, — грізно блиснула очима дівчина, все ще тримаючи мене за плече, — нічого вам на факультеті бестіології робити! Ідіть на теорію магії. Так тільки алергія на пил буде вашою найбільшою турботою!

— Та ніхто не злякався! — обурився юнак з кучерявим каштановим волоссям.

— Так, тут і так було зрозуміло!

— І ми не самі, а з майстром!

За кілька секунд масовий переляк перетворився на бойовий настрій. І все завдяки одній дівчині.

— На сьогодні ми закінчили, — сказала я, коли основний гамір вщух. — Чекаю на ваші записи на наступному заняттi.

Хлопці дякували за практичне заняття, обіцяли все зробити. Шумним натовпом поспішили у бік будівель академії, обговорюючи подію. Поруч зі мною залишилися тільки Нерсі та Рирара. Ми мовчали, поки я повертала захист на території, що примикали до Омута Відьом. Мовчали, доки поверталися до алей. І тільки там, коли серце перестало так прискорено битися, я заговорила.

— Рирара, дякую. Без тебе, я б не впоралася з їхнім страхом.

— Боягузи, — сердито пирхнула дівчина. — Від виду кішки мало не наклали в штани. Нема за що, майстер Лорейн. У вас все було під контролем, поки Нерсі не вирішив порозумнішати.

— А що я зробив не так?! — обурився першокурсник, притискаючи до грудей свої записи. — Там із отрутою якась дивна штука. Я розбирався.

— Угу, дорозбирався?

— Він має рацію, — я постаралася припинити сварку, що зароджувалася. — Але більше не скажу. Хочу бачити ваші записи.

Студенти зупинилися, подивилися на мене та кивнули. Рирара з невдоволенням у погляді, а Нерсі з відновленою впевненістю у своїй правоті.

— Ще раз дякую.

— Завжди буду рада вам допомогти, майстер Лорейн, — сказала орчиха. — По вас одразу видно, що ви боєць. А ми таких цінуємо. Нехай ви не з мого клану.

Таких слів я не очікувала. Для орків визнання чужої сили було дуже рідкісним явищем. Більше того, таке відбувалося лише після битви між двома найсильнішими воїнами у клані. Подібними словами той, хто програв, визнавав переможця і клявся йому у вірності.

— Д-дякую.

Рирара серйозно кивнула, а потім схопила Нерсі за шкірку і потягла у бік головної будівлі.

І це теж мене дивувало. Орки рідко доброзичливо ставилися до інших рас. А стосунки цих двох виглядали так, ніби Рирара взялася опікуватися людиною.

До чого незвичайна дівчина потрапила до мене на навчання.

Я міркувала про це і все те, що сталося на занятті, поки повільно йшла у бік будівлі. На сходах завмерла лише на мить, згадуючи, чи правильно наклала заклинання бар'єру. Подальше сталося за якісь частки секунди.

Поряд зі мною дуже швидко виростає висока фігура. Чорний плащ майорить за спиною людини, а по шкірі біжать мурашки від відчуття магії смерті. Некромантію я дізнаюся за кілометр, а тут її представник. I так близько.

Скидаю голову, зустрічаюся з чоловіком поглядом. На коротку мить.

Він швидким кроком проходить повз, неприємно мазнувши мене по руці краєм плаща. А ще за мить я його впізнаю.

Той самий чаклун, який наклав на мене прокляття.

Різко розгортаюся, ризикуючи впасти з високих щаблів і зламати собі шию. І кидаюся слідом за незнайомцем:

— Ану стояти!