Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Американець починав мене дратувати. Та нарешті ми під'їхали до сірого будинку, де ніяким поглядом не можна визначити кількість поверхів. Дивлячись і споглядаючи його спіралеподібні конструкції подекуди підмоченого, вже крихкого бетону, тебе поволі бере острах. «Напевне, хтось так задумував. Можливо, хтось відмивав гроші за паскудний проект, якщо це не наша робота. Безлюдні лункі холи з велетенськими дзеркалами, з порожніми роздягальнями, без охорони, тільки маленький зморщений сторож, що нашому Бокіну не годився в устілки. Людина довго не може жити в тіні і говорити з тінями. Такий Блох. Він тінь, і стоїть в чиїйсь тіні, він радше її породження, бо навіть я про нього нічого не знаю. Він сама тінь, і я стою в його тіні, тому на мені немає крові, тому доки він живий, я себе вільно почував, навіть коли роздроблював кулею черепа найближчому компаньйону. І, напевне, зараз в моїй тіні ховається цей придуркуватий американець. Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу. Країна, як велетенська споруда, недолуга, зі смердючими маленькими кімнатками, — ця «доміна» маячить сірим громаддям у тумані, поки чийсь побожеволілий погляд виловлює її, як небезпечну і небачену споруду, зліплену за новітнім криком, проте далеко не гіршу і далеко не кращу. І в тому найбільша біда. Такі собі сонні зачаровані царства. Але навряд чи комусь з наших співгромадян вийде означити біду, бо якщо людина рухається у напівтемряві і цей рух є не що інше, як саме життя, і людина споживає в темряві харчі, чужий труд, чужу волю, чужу свободу, — несподіваність виявитися на людях рівна смерті або вона викликає дику ненависть тисячі своїх соплемінників, які вже теж по-іншому не можуть жити, бо цей велетенський клозет у кільканадцять мільйонів, вже маргіналізований, без звичаїв, без мови, заселений напіввилюдками, напівпотворами, що за довгі роки існування в смердючих келіях свого життя звикли до злиднів, до відсутності світла, до відсутності будь-яких свобод, смерть, хамство і ненависть — одна з рушійних сил їхнього життя. Один з тих багатьох я, Кловський, з двома вищими освітами, з витонченими порухами, з новітніми філософськими віяннями в голові, з прекрасною перспективою полишити кілерський бізнес і нарешті завести сім'ю. Така кількість ублюдків навряд чи тривожить, але іноді Об'єднані Нації починають підраховувати кількість проданих у рабство слов'янських дівчат. І це дратує. Не тому, що нашими дівчатами в Еміратах торгують, наче персиками чи помаранчами. Така їхня ціна, вони її визначили. Якщо про людину ніхто не турбується, то вона собі стає непотрібною. Пафос… Приємна штука пафос, — колись він з наших дівчат, доволі романтичних, робив справжніх безвідмовних курвів. Напевне, таки європейський прагматизм ліпше. Або смерть, у будь-якому випадку.

Порожні зали лякають американця. Він зараз миршавенький, весь лоск, весь фльор злітає, і він підіймає по-заячому лапки. Лізка викрешує вогню: синій велетенський пук із запальнички. І сама лякається. Американець говорить, що давно, десь з місяць, не зустрічався з Пилиповичем. Я тільки киваю головою: ми вже рік випасаємо Пилиповича, але якось не доходили руки, зовсім не до нього, а зараз Блох похопився, бо, з усього, базарний і вокзальний бізнес ставали дедалі небезпечніші. Останні дні цього місяця його заїдала думка про одруження. Він готував для своєї сім'ї велетенську квартиру, майже, кажуть, у густих хащах, але навряд чи то правда, квартирою займався він власноручно, тому часті загули Лізавети його вже не дратували, але я вбачав у цьому щось більше. Він годинами з неприхованою насолодою перелистував глянсовані часописи іноземного виробництва, збуджено потираючи чоло, він цікавився модою, а також усіма знаменитостями, що нею займаються, він переймався усіма світськими новинками, включно зі скандалами, акторами і актрисами, чиє життя для нього було не менш загадкове, ніж його, проте Блох у простоті своїй не здогадувався, якою силою наділений він сам, частково то була правда. Але з усього видно, що Блох готувався до нового життя, і з солодкавою, здебільше робленою усмішкою саркастично говорив, коли чув над головою в себе гуркіт, торохкотіння і ґвалтища, що люди, напевне, тільки і створені, щоб вистругувати собі й ближнім труни. Один я з непевною тривогою спостерігав за його новими миттєвими подвигами, і, напевне, один я розумів, що це небезпечно для нас. Лізка продовжувала жити своїм шаленим, зовсім не тихим життям, поглинаючись на тижні іпохондрією, що чомусь вважала за відпочинок. Брак виховання. Вища освіта — це ще не перепустка на той світ, вона одна найменше готувалася до якихось перемін, але вона надто дурна, щоб перехитрити такого чоловіка, як Блох. Інтуїція тут могла спрацювати, як смертоносний детонатор. Я розумію американців, що божеволіють від наших стосунків уже на третій день по приїзді.

Я сидів на єдиному стільцеві, вантажний ліфт розхитував руку зі «скорпіоном», мені доводилося тримати палець на спусковому гачку. Ліфт шурхотить і б'ється у лунці коло колодязя. Я поволі розгойдуюся на стільцеві, граю дулом автомата. Ліфт брудний, важкий вантажний ліфт, обліплений по закутках жовтими недопалками, ліфт, погойдуючись, важко підіймається з поверху на поверх Двері стулкою відчиняються, відкриваючи порожні напівтемні яруси з полиском світлого вікна наприкінці. Американець шокований порожнечею, адреналін кипить у його очах, і він намагається зліпити кілька слів, але нічого не добирає сказати. Лізка несподівано потягла прокуреним голосом якусь нудну блатняцьку пісню, голос у неї, наче в індички. Вона початком потроху наспівувала, і аби хтось трохи дослухався, то йому неодмінно видалося 6, що Лізка бубонить післяпохмільні марення, переконуючи власну совість; Лізка співала, поволі, сильніше, без голосу, але з відчуттям і знанням справи, вона притупувала гостреньким носочком черевика, граючи литкою, досить уміло, затим вона ударила каблуками і пішла, заламавши за шию руки, виваливши груди перед наші обличчя, всім тілом пішла у танок. Американець тільки усміхнувся. Потім тихо і лагідно взяв її за руку, і вона погодилася, обм'якла, і шия впала на його плече, ударивши чорними косами мені в обличчя.

Ми поволі підіймалися догори, ледаче раз по разу зирячи у прольоти ярусів. Я ходив з кімнати в кімнату, але нічого не знаходив, окрім тогорічної пилюки. В одній кімнаті стояв графин з висохлими жовтими квітами. На шибці вичорнілою губною помадою намальовано серце, пробите стрілою. І все. Американець і Лізка чекали біля ліфта.