Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це за числом восьмий поверх. Восьмий поверх, восьмий ярус у солодкому тумані тютюнового диму Тільки у напівпорожніх кімнатах, сирих коридорах, трупарнях я відчуваю чийсь невловимий порух, що направляє наші долі. І великоповажні слова, — аж іноді хочеться схилити перед ними голову, — набувають убогих і нікчемних обрисів у житті. Блажен той, хто може жити і проживати декілька життів, і, не інакше, нас усіх відправлять до пекла, бо людина віддавна неспроможна справитися з власним життям. Закон заведений на всю силу, і його ніхто не думає зупиняти; його реконструюють через кілька тисяч років, коли людство досхочу наплюється в обличчя пророків, святих, доки вони їх не каменують, порозпинають, витягуючи раз по раз лик якогось незрозумілого і вигаданого божества. Не інакше, святість часто переходить в юродство, а з юродства у богохульство. Народові небезпечний як атеїзм, так і віра.
Восьмий ярус у тугих вирунах сизого диму. Американець лупив стривоженим поглядом на купки людей, які, видавалося, не мали обличчя, що підпирали стіни і гомоніли між собою, вони запускали півні диму, поважно і чемно розповідаючи щось, напевне, дуже важливе. «Заховай ствол, ідіоте…» — гаркнула Лізка і цокнула мене гострим каблучком. Ми йшли коридором під могильне мовчання людей попід стінами. Я тримав руку напоготові. Американець дихає мені в потилицю, краєм ока я ловлю Лізку з відсутнім порожнім поглядом; американець навпаки, якщо я не помиляюся, то це велика любов, не інакше. В мене крутить у паху, переходить на живіт, хапає під низом. Я поміцніше стискаю рукоятку пістолета. Не інакше, я їх колись пришию, сучі діти.
Ми нарешті зайшли в закапелок, зупинилися перед велетенськими дверима, з усього видно, броньованими, з широкою бронзовою чи мідною табличкою, де навіки вигравіювано: «Директор». Магія цього слова десь звіддалеку змушує підійматися в мені хвилі страху, але я тушу її, натиснувши широкий контакт дзвоника. Нам довго не відчиняють. І я слухаю, як єхидно шепочуться між собою співпрацівники, на кшталт: ич, які швидкі вишукалися. Я починаю грюкати. Лізка терзає мобільник, призначення якого навряд чи відоме цим остолопам. Вона викликає підмогу. Я дубашу двері. Нам відчиняє перекошена від люті мармиза секретарки, яка тільки-но виконала свій усталений історичний обов'язок. Я пхаю їй ствол прямо в горлянку, з насолодою слухаючи, як тріщать її передні різці. Вона ойкає і падає навзнак. Лізка лається по телефону благим матом, а пришелепкуватий американець лопотить і доводить, що так порядні люди не чинять. Доки Лізка не дає йому кулаком під дих.
Вузька гарна спина Лізки обертається до мене, чорні коси — запах диму, матіоли, парфумів і нудотний чоловічий запах, якого я ще не чув. Вона перегороджує мене, що для опецькуватого чоловіка, котрий поспішав на поміч, виросло у велетенську проблему. Лізка витягає з сумки «беретту» і тицяє її у червоного пористого писка добродія, зі щоками і лобом, всіяними дрібними, завбільшки з сірникову головку, бородавками. Шкіра у нього просякнута алкогольними приступами гіпертонії, але шкіра пружна, доглянута, випещена роками неробства. Лізка витягує руки, сама потягується кішкою, граючи спиною, виставляючи круглого міцного задка, і хрипким, але урівноваженим голосом, через тремтяче плече чоловіка, що готовий з переляку заритися в кахлі п'ятаком, звертається до решти: «Спокійно! Це не напад. Ми з карного розшуку. Ми прийшли у справі…»
Двері нарешті прочиняються. До холу, де лежить з заюшеним писком секретарка, тримаючи догори руки, вийшов моложавого вигляду чоловік, років під сорок, і скоромовкою заговорив до американця. Він зривався на істерику, але Герман кількома словами його заспокоїв. Його називають Пилиповичем, і він відразу впізнає мене. Обличчя видовжене, можна назвати інтелігентним, аби не здоровенні селянські вуха. Він якраз стояв на сонці, а сонце било у широке заґратоване вікно, крізь кімнатну пальму в кольоровому вазоні, й вуха у нього зараз були рожеві. Він то дивився на свою секретарку, що скулилася на зачовганому килимі, посмикуючи нервово ногами і руками, то переводив збожеволілий від жаху погляд на Лізку, що тримала на прицілі опецькуватого, з писком п'яниці чоловіка. Я усміхнувся, опустив ствол і простягнув руку. Чоловік, котрого називали Пилиповичем, якось навіть вдало затрусив великими вухами, почав швидко перепрошувати і гукнув, щоб заспокоїлися, це непорозуміння.
Ми, перемовляючись, заходимо досередини, в розкішний кабінет, з великими порцеляновими тарілками, підібраними зовсім без смаку, на стінах, з пістолями, з шаблями; вже дорогою ми мило розмовляємо про непотрібні, але знайомі для нас речі, як добре виховані люди. Тільки Лізка стовбичить у проході й відмовляється заходити, вона кричить, щоб я відпустив американця, вони, мовляв, поїдуть звідси, а ви домовляйтеся; за вікнами впала шапка снігу, дві сині краплі звалилися з коміра, розбилися об носок черевика, і я пригадав, що вона примусила водія зупинитися біля річки, біля широкого рукава, що розвертав широкий степ разом з налиплими багатоповерховими дачами, вкритими червоною черепицею, вона стояла проти води, розставивши широко, по-чоловічому, ноги, сильна, спокійна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.