Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

зусиль починала звабливо всміхатися, її голос знову був м’яким і заворожуючим, однак Філіп не міг так легко перестати бути учнем, як вона вчителькою. Тепер образ жінки суперечив враженню, яке склалося у нього від її історій. Він придивлявся до неї уважніше. Увечері міс Вілкінсон подобалася Філіпу більше, ніж зранку. Вранці на обличчі виднілися зморшки, а шкіра на шиї вже трохи обвисла. Йому хотілося, аби жінка якось це приховувала, але спекотна погода змушувала носити блузки з глибоким вирізом. Міс Вілкінсон страшенно полюбляла білий одяг, однак уранці він їй не пасував. Увечері жінка часто мала дуже привабливий вигляд, вона одягала ошатну, мало не вечірню сукню і гранатове намисто на шию; мереживо на грудях та ліктях додавало приємної м’якості, а запах її парфумів хвилював своєю екзотичністю (у Блекстейблі всі користувалися тільки одеколоном, до того ж лише в неділю або страждаючи від головного болю). У такі миті жінка виглядала по-справжньому молодою.

Філіпа страшенно цікавив її вік. Він додавав до двадцяти сімнадцять, але так і не зміг отримати задовільний результат. Хлопець неодноразово перепитував у тітки Луїзи, чому вона думає, що їхній гості тридцять сім: на вигляд їй не більше тридцяти. До того ж усім відомо, що іноземки старішають швидше за англійок; а міс Вілкінсон так довго жила за кордоном, що могла вважатися іноземкою. Особисто він схилявся до думки, що їй максимум двадцять шість.

— Їй значно більше, — не погоджувалася тітка Луїза.

Філіп не вірив у точність тверджень своїх родичів. Точно подружжя пам’ятало тільки те, що дівчина ще носила косу, коли вони востаннє бачили її у Лінкольнширі. Гаразд, тоді їй могло бути дванадцять, адже минуло стільки часу, а пам’ять у вікарія була не дуже. Вони казали, що спливло двадцять років, але люди полюбляють усе заокруглювати, тож, вірогідно, минуло лише вісімнадцять років, а може, навіть сімнадцять. Сімнадцять плюс дванадцять разом дають лише двадцять дев’ять, а це, чорт забирай, ще не старість, правда ж? Клеопатрі було сорок вісім, коли Антоній заради неї відмовився від цілого світу.

Літо було чудове. По черзі минали спекотні безхмарні дні; близькість моря пом’якшувала тепло і приємно бадьорила повітря, тож серпневе сонце не стомлювало, а збуджувало почуття. У садку був ставок із фонтаном, де росло латаття і ніжилися на сонечку золоті рибки. Філіп і міс Вілкінсон узяли собі за звичку приходити туди з килимками й подушками, щоб полежати після обіду на галявині в затінку високого трояндового живоплоту. Усі пообідні години вони розмовляли й читали. Там вони палили цигарки, яких вікарій не дозволяв у своєму будинку; чоловік вважав паління огидною звичкою і весь час повторював, що ганебно бути рабом своїх звичок. Про те, що сам потрапив у рабство до пообіднього чаю, священик чомусь забував.

Одного дня міс Вілкінсон дала Філіпові «La Vie de Boheme»[107]. Книжку жінка знайшла випадково, нишпорячи на полицях вікарієвого кабінету. Містер Кері купив її у букініста разом із чимось, що зацікавило дружину, і забув про книжку на десять років.

Філіп почав читати захопливий, погано написаний і абсурдний шедевр Мюрже й одразу відчув його чари. Його душа танцювала від радості, дізнаючись про доброзичливий голод, колоритне жебрацтво, таке романтичне кохання бідняків, такі зворушливі переходи від піднесеного стилю до вульгарного. Рудольф і Мімі, Мюзета і Шонар! Вони тинялися сірими вуличками Латинського кварталу в ексцентричних костюмах часів Луї-Філіпа[108], знаходили притулок то на тому горищі, то на іншому, плакали і сміялися, такі відчайдушні, такі безрозсудні. Хто міг перед ними встояти? Лише потім, повернувшись до книжки з ретельнішим аналізом, ви зрозумієте, які грубі у них розваги і які вульгарні душі, та відчуєте, що ця нікчемна юрба не варта нічого ані як художники, ані як люди. Філіп був у захваті.

— Хіба вам не хочеться поїхати в Париж замість Лондона? — поцікавилася міс Вілкінсон, усміхаючись у відповідь на його захоплену розповідь.

— Навіть якби я захотів, тепер вже занадто пізно, — відповів він.

Протягом двох останніх тижнів із моменту його повернення додому вони з дядьком вели чимало розмов про майбутнє. Філіп остаточно відмовився вступати до Оксфорду, і тепер, коли можна було забути про стипендію, навіть містер Кері дійшов висновку, що він не може собі цього дозволити. У спадок хлопець отримав усього дві тисячі фунтів, і попри те, що їх поклали у банк під п’ять відсотків річних, прожити на самі лише відсотки було неможливо. Сума вже трохи зменшилася. Було б смішно витрачати по дві сотні на рік (студент не міг прожити там на меншу суму) протягом трьох років у Оксфорді й так і не здобути освіти, котра допоможе заробити собі на життя. Кері мріяв вирушити прямісінько до Лондона. Місіс Кері вважала, що лише чотири заняття гідні джентльмена — армія, флот, суд і церква. Сюди вона ще додавала медицину, бо нею займався чоловіків брат, але ніколи не забувала, що за часів її молодості ніхто не вважав лікаря джентльменом. Про перші дві професії можна було забути, а ставати священиком Філіп категорично відмовився. Залишався лише суд. Місцевий лікар підказав, що тепер чимало джентльменів займаються інженерною справою, але місіс Кері ця ідея відразу не сподобалася.

— Мені не хотілося б, аби Філіп займався торгівлею, — казала вона.

— Ні, він мусить здобути професію, — підтримував дружину вікарій.

— Чому б йому не стати лікарем, як батько?

— Я ненавидітиму цю роботу, — відрубав Філіп.

Місіс Кері це не засмутило. Адвокатська діяльність теж відпадала, адже до Оксфорду хлопець не збирався, а в його родині вважалося, що для успішної роботи з клієнтурою потрібне наукове звання. Урешті-решт вирішили віддати його на навчання до юриста. Дядько з тіткою написали листа родинному правнику, Альбертові Ніксону, котрий разом із вікарієм був співрозпорядником майна покійного Генрі Кері, і поцікавилися, чи не візьме він до себе Філіпа. За кілька днів надійшла відповідь, що в адвоката немає вакансії, і йому взагалі не подобається вся їхня схема: юристів і так занадто багато, тож без грошей і зв’язків майже неможливо отримати посаду, вищу за секретаря-управителя. Однак чоловік порадив Філіпу стати аудитором. Ані вікарій, ані його дружина і гадки не мали, що це за професія, та й Філіп ніколи не чув, аби хтось працював аудитором, але потім адвокат надіслав ще одного листа, в якому пояснював, що зростання обсягів сучасного бізнесу та збільшення кількості компаній спричинили появу бухгалтерських фірм, які перевіряли документи і наводили лад у фінансових справах своїх клієнтів, якого так бракувало старомодним методам. Кілька