Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

років тому бухгалтери отримали королівський статус, і з того дня професія щороку ставала респектабельнішою, прибутковішою і важливішою. Так сталося, що у бухгалтерській фірмі, яка вже тридцять років вела справи Альберта Ніксона, звільнилося місце для учня, і вони готові за триста-чотириста фунтів узяти Філіпа. Половину цієї суми йому повернуть як заробітну платню за п’ять років навчання. Перспектива була не надто блискучою, але Філіп розумів, що мусить щось вирішити, а думка про життя в Лондоні переважила усі незначні сумніви. Блекстейблський вікарій написав містеру Ніксонові листа, аби дізнатися, чи ця професія гідна джентльмена. Адвокат відповів, що відколи з’явилася корпорація бухгалтерів, цією справою займаються люди, що вчилися у приватних школах і навіть університетах. До того ж, якщо Філіпу не сподобається робота і за рік він вирішить піти, Герберт Картер (так звали бухгалтера) поверне йому половину суми за навчання. Так і вирішили та домовилися, що Філіп вийде на роботу п’ятнадцятого вересня.

— У мене попереду цілий місяць, — повідомив Філіп.

— А потім ви отримаєте свободу, а я свої кайдани, — озвалася міс Вілкінсон.

Її відпустка тривала півтора місяця, і жінка збиралася поїхати з Блекстейбла за день чи два до Філіпового від’їзду.

— Цікаво, чи зустрінемося ми ще колись, — сказала вона.

— Не бачу причин, які б нам заважали.

— Ох, не будьте надто практичним. Я ще ніколи не зустрічала такої неемоційної людини.

Філіп почервонів. Він боявся, що міс Вілкінсон вважатиме його молокососом: зрештою, вона була молодою жінкою, іноді досить привабливою, а йому незабаром мало виповнитися двадцять, смішно було розмовляти лише про мистецтво й літературу. Йому слід було упадати за нею. Вони чимало говорили про кохання. Про студента-художника з рю Бреда і про відомого портретиста, у чиїй родині вона так довго жила в Парижі: він попросив міс Вілкінсон позувати для картини, а потім почав так брутально чіплятися до неї, що їй довелося вигадувати різноманітні відмовки, аби він більше її не малював. Було зрозуміло, що жінка звикла до такої уваги з боку чоловіків. Зараз вона виглядала надзвичайно чарівно у крислатому брилі: день був спекотний — найспекотніший за ціле літо, і над верхньою губою міс Вілкінсон з’явилися намистини поту. Філіп пригадав фройляйн Цецилію та гера Сванґа. Абсолютно непримітна Цецилія ніколи не подобалася йому, але тепер історія, що залишилася в минулому, здавалася дуже романтичною. Йому теж випала нагода закрутити роман. Міс Вілкінсон була майже француженкою, і це додавало майбутній пригоді особливої пікантності. Думаючи про це вночі у ліжку або сидячи на самоті над книжкою, Філіп аж застигав, але варто було йому побачити міс Вілкінсон, ідея вже не здавалася такою привабливою.

Хай там що, а після всього, що жінка йому розповіла, вона не здивується, якщо він до неї залицятиметься. Філіпу здавалося, що міс Вілкінсон вважає його диваком, адже він не виявляв почуттів: можливо, це були лише його фантазії, але останніми днями він кілька разів помічав у її погляді презирство.

— Даю пенні, аби дізнатися, про що ви думаєте, — сказала міс Вілкінсон, дивлячись на юнака з усмішкою.

— Я вам не скажу, — озвався він.

Філіп замислився: чи не поцілувати йому її просто тут і зараз. Його цікавило, чи сподівається вона на це, але він не розумів, як можна взяти і поцілувати когось без попередження. Міс Вілкінсон просто подумає, що він збожеволів, або дасть йому ляпаса, а може, навіть пожаліється дядькові. Цікаво, як гер Сванґ почав залицятися до Цецилії. Жахливо буде, якщо міс Вілкінсон пожаліється вікарію: він знав свого дядька — той одразу розповість лікарю та Джозаї Ґрейвсу, і він виглядатиме справжнім дурнем. Тітка Луїза продовжувала запевняти, що гості тридцять сім років; від думки, що він виставить себе на посміховисько, Філіп аж здригався; ще казатимуть, що вона могла бути його матір’ю.

— Даю два пенси, аби дізнатися, про що ви думаєте. — Міс Вілікінсон знову всміхнулася.

— Я думав про вас, — хоробро ляпнув він.

Це його принаймні ні до чого не зобов’язує.

— І що саме ви думали?

— Ох, тепер ви забагато хочете знати.

— Неслухняний хлопчисько! — вигукнула міс Вілкінсон.

Ось тобі маєш! Варто йому зібратися з духом, як вона каже щось, що одразу нагадує: міс Вілкінсон — гувернантка. Коли він не міг заспівати вправи так, як їй хотілося, жінка теж називала його неслухняним хлопчиськом. Але цього разу він навіть набурмосився.

— Мені не хочеться, щоб ви поводилися зі мною як з дитиною.

— Ви гніваєтеся?

— Ще й як.

— Я не навмисно.

Жінка простягнула руку, і Філіп торкнувся її. Останнім часом, коли вони потискали руки, бажаючи одне одному на добраніч, юнакові здавалося, що міс Вілкінсон якось особливо легенько стискає його долоню, але цього разу можна було не сумніватися.

Філіп не знав, що слід казати далі. Ось нарешті його шанс на пригоду, і він буде дурнем, якщо не скористається ним; але все здавалося якимось буденним, а йому хотілося чогось романтичного. Він не раз читав про кохання в книжках, але сам не відчував того виру емоцій, який описують автори романів; його не збивали з ніг хвилі пристрасті, а міс Вілкінсон не була досконалою. Він часто малював в уяві великі фіолетові очі та алебастрову шкіру якоїсь гарненької дівчинки і думав про те, як занурить обличчя у густе хвилясте каштанове волосся. А уявити, як він занурюється обличчям у волосся міс Вілкінсон, не вдавалося, бо воно завжди здавалося йому якимось липкуватим. Однак чудово було б закрутити роман; Філіп уже заздалегідь передчував ту законну гордість, яку подарує йому ця перемога. Він пообіцяв собі звабити жінку. Вирішив, що неодмінно поцілує її, тільки не зараз, а ввечері; у темряві буде легше, а після поцілунку не забариться все інше. Він цілуватиме її щовечора. І Філіп заприсягся собі, що так і зробить.

Він склав план. Після вечері запропонував гості прогулятися в садку. Міс Вілкінсон погодилася, і вони неквапливо шпацирували під ручку. Філіп страшенно нервував. Він не знав чому, але розмова не звертала в потрібному йому напрямку; він вирішив обійняти жінку за талію, але хіба можна ні сіло ні впало таке зробити, коли вона говорить про регату наступного тижня. Хлопець спритно привів свою супутницю до найтемніших куточків саду, але там хоробрість покинула його. Вони сіли на лавицю, і щойно він переконав себе, що це вдала нагода, як міс Вілкінсон повідомила, що тут, напевно, водяться щипавки, і наполягла на тому, аби піти звідси. Вони ще раз обійшли садок, і Кері пообіцяв собі, що набереться сміливості, перш ніж вони знову