Читати книгу - "Якщо кров тече"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона хитає головою.
— З Бальзака. «За кожним великим статком стоїть злочин». Ось яку я побачив тему, хоч його статок і витік крізь пальці задовго до того, як його застрелили в Сісеро.
— Справді наче в «Хрещеному батьку», — дивується Голлі, але Джером хитає головою:
— Ні, тому що чорний ніяк не може бути американцем, як можуть італійці чи ірландці. Чорна шкіра опирається плавильному казану. Я хочу сказати… — Він зупиняється. — Хочу сказати, що дискримінація — це мати злочину. Хочу сказати, що трагедія Альтона Робінсона в тому, що він вважав, буцім за допомогою злочинів зміг би досягти певної рівності, але то виявилося химерою. Врешті-решт його вбили не тому, що він перейшов дорогу Паулі Ріцці, наступникові Капоне, а тому, що він був чорним. Тому, що був ніґером.
Джером, який колись дратував Білла Годжеса (і обурював Голлі), іноді зображаючи балаганний акцент темношкірого — усі ті «а-слухаюсь, бос-а» і «аякже, маса!», — останнє слово випльовує.
— Ти придумав назву? — тихо питає Голлі.
Вони наближаються до повороту на Ковінгтон.
— Думаю, що назва є, але придумав її не я. — Джером начебто ніяковіє. — Слухай, Голліберрі, якщо я тобі скажу дещо, ти обіцяєш зберегти таємницю? Від Піта, від Барбі й моїх батьків? Особливо від них.
— Звісно. Я вмію берегти таємниці.
Джером знає, що це правда, але все одно вагається, перед тим як зважитися.
— Мій проф із того курсу «Соціологія чорним по білому» послав мій реферат агентці в Нью-Йорк. Звуть Елізабет Остін. Вона зацікавилася, тож після Дня Подяки я відправив їй сторінок сто, які написав з літа. Міс Остін вважає, що це можна буде опублікувати, і не тільки для академічних кіл, вище яких я не намірявся стрибати. Вона вважає, що може зацікавитися хтось із найбільших видавців. А назвати книжку запропонувала як бар прапрадіда. «Чорна Сова: злет і падіння американського гангстера».
— Джероме, це ж чудово! Книжкою з такою назвою зацікавиться багато людей, точно.
— Чорних людей, ти хочеш сказати.
— Ні! Взагалі людей! Думаєш, «Хрещений батько» сподобався тільки білим? — Тоді її вражає одна думка: — Тільки що скаже на це твоя родина?
Вона думає про власну родину, котра навіки зблідла б від жаху, якби з їхньої шафи витягли на білий світ такого скелета.
— Ну, — каже Джером, — вони обоє читали реферат, і їм сподобалося. Звісно, книжка — це трохи інша річ, правда? Ще й така, яку прочитає набагато більше людей, аніж один викладач. Але ж, врешті-решт, минуло чотири покоління…
Джером говорить стурбовано. Він дивиться на неї, але вона це бачить тільки краєм ока. Коли Голлі за кермом, вона завжди тримає погляд прямо на дорозі. Ті сцени з фільмів, у яких водій по кілька секунд дивиться на пасажира, видаючи свою частину діалогу, доводять її до сказу. Їй завжди хочеться крикнути: «Дивись на дорогу, дурню! Хочеш збити дитину, поки залагоджуєш своє любовне життя?»
— Що думаєш, Голко?
Вона ретельно зважує.
— Думаю, слід показати батькам стільки, скільки ти показав агентові, — нарешті говорить вона. — Послухай, що вони скажуть. Зчитай їхні почуття і поважай їх. А тоді… рухайся далі. Опиши все — хороше, погане, огидне. — Вони дісталися з’їзду з шосе до Ковінгтона. Голлі вмикає поворотник. — Я ніколи не писала книжку, тож не можу сказати напевне, але думаю, що це потребує хоробрості. От що потрібне, як я думаю. Бути хоробрим.
«І те саме зараз потрібне мені, — міркує вона. — До дому залишилося три кілометри, а дім — це там, де серцю важко».
4
Будинок родини Ґібні стоїть у райончику Медоубрук. Коли Голлі пробирається павутинням вулиць («До павучихи додому», — каже собі вона і миттю відчуває сором за те, що думає так про матір), Джером каже:
— Якби я тут жив і йшов додому п’яним, то, мабуть, блукав би добру годину, доки знайшов би свій будинок.
Він правий. Усі місцеві будинки — це новоанглійські сільнички, які різняться тільки кольорами, що не дуже допомогло б уночі, навіть при світлі ліхтарів. Мабуть, у теплі місяці вони ще різняться клумбами, але зараз квадратні метри дворів у Медоубруку вкриті хрусткою скоринкою старого снігу. Голлі могла б сказати Джерому, що її мати любить однаковість, у ній почувається безпечно (у Шарлотти Ґібні свої пунктики), але не каже. Налаштовується на те, що обід буде напруженим, але не таким, як подальша частина дня. «День переїзду, — думає вона. — О Боже».
Вона звертає на під’їзну доріжку до будинку 42 на Лілі-корт, глушить двигун і розвертається до Джерома.
— Будь готовий. Мати каже, що йому за минулі тижні стало гірше. Іноді вона перебільшує, але, думаю, не цього разу.
— Я розумію ситуацію. — Він коротко стискає її долоню. — Зі мною все буде добре. А ти дбай про себе, добре?
Перш ніж вона встигає відповісти, двері сорок другого будинку відчиняються і на вулицю виходить Шарлотта Ґібні, досі у вихідному одязі для церкви. Голлі піднімає руку в спробі вітального жесту, на який Шарлотта не відповідає.
— Заходь, — каже вона. — Ти спізнилася.
Голлі знає, що спізнилася. На п’ять хвилин.
Коли вони підходять до дверей, Шарлотта оглядає Джерома з виглядом «а він що тут робить?».
— Ти знайома з Джеромом, — каже Голлі. Це правда, вони бачилися кілька разів, і Шарлотта завжди наділяє його цим самим поглядом. — Він приїхав, щоб скласти мені компанію, і для моральної підтримки.
Джером якнайчарівніше усміхається до Шарлотти.
— Добридень, місіс Ґібні. Я сам себе запросив поїхати з Голлі. Сподіваюся, ви не проти.
На це Шарлотта відказує просто:
— Заходьте, тут задубнути можна.
Ніби це вони загадали їй вийти до них на ґанок, а не вона сама вискочила.
Сорок другий будинок, у якому Шарлотта живе з братом, відколи помер її чоловік, усередині перегрітий і так потужно пахне сухими парфумами, що Голлі хіба має надію не закашлятись. І що її не почне вивертати — це було б ще гірше. У маленькому коридорі стоять чотири столики, які звужують шлях до вітальні, аж прохід стає небезпечним, особливо через те, що кожен столик щільно заставлений фарфоровими фігурками, до яких Шарлотта має пристрасть: ельфами, гномами, тролями, янголами, клоунами, кроликами, балеринами, цуциками, котиками, сніговиками, нареченим з нареченою (кожне з букетом) і гордістю колекції, малюком-тістовиком — символом «Пілсбері».
— Обід на столі, — каже Шарлотта. — На жаль, усього лиш фруктовий салат і холодна курка, але на десерт буде торт і… і…
Її очі сповнюються слізьми, і коли Голлі їх помічає, вона відчуває — попри всю працю, якої доклала на сеансах з терапевтом, — хвилю неприязні на межі з ненавистю. Може, це і є ненависть. Вона думає про всі ті рази, коли плакала в присутності матері, а їй казали йти до своєї кімнати, «доки в голові не прочиститься». Їй страшно кортить кинути зараз матері в обличчя ці самі слова, але натомість вона незграбно обіймає Шарлотту. А обійнявши, відчуває, наскільки неглибоко під тонкою обвислою шкірою залягли кістки, й усвідомлює, що мати стара. Як вона може почувати неприязнь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.