Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Колаборація заплямовує навіки. Українці, що вітали прихід радянської влади у 1939 р., часто змінювали свої погляди, але поляки не могли вибачити їм тієї радості, з якою вони вітали знищення польської держави. Українські націоналісти, що приєднались до нацистського нападу на Радянський Союз в 1941 р., швидко позбулись ілюзій, однак те, що вони воювали в німецькій формі, забути було нелегко. Водночас не слід думати, що з нацистами співпрацювали лише українці, особливо на теренах Східної Польщі, які Радянський Союз зайняв у 1939 р., а Німеччина окупувала лише у 1941 р. Після двох років радянського правління багато хто міг сприйняти німецьку окупацію за звільнення. (Хоча зараз це й видається неможливим, але влітку 1941 р. деякі євреї вірили, що німецька влада не може бути гіршою за радянську через те, що, можливо, радянські депортації найбільше зачепили євреїв; через колективізацію, що стала особливо важким випробуванням для торговців та дрібних підприємців; а також тому, що «Остаточне Розв'язання» ще не почалося. Як наслідок, тисячі євреїв втікали з-під радянської окупації до німців). Серед поляків Галичини та Волині — теренів радянського панування у 1939–1941 рр. — співпраця з німцями ніколи не була настільки ганебною, яку Центральній та Західній Польщі. Хоча українці посіли майже всі владні посади в Галичині, саме поляки відігравали відчутну роль у німецькій адміністрації на Волині[274].

Деякі з цих конфліктів були невід'ємною складовою життя в умовах окупації, тоді як інші були спровоковані окупантами. І Німеччина, і Радянський Союз поділяли, аби володарювати[275]. Радянський окупаційний режим спровокував конфлікт між поляками та українцями в 1939 р., що створив умови для «революції», яка виправдала б розширення Української РСР на захід коштом колишніх польських територій[276]. Нацисти дозволили діяльність Українського центрального комітету (УЦК) у Кракові. Заснований як номінально допомогова організація, Комітет став напівофіційним центром українського політичного життя. Його українські представники прагнули використати німецьку владу, щоб виселити поляків та євреїв з української «етнографічної території»[277]. Після нападу на Радянський Союз німецька окупаційна влада створила українцям умови для переслідування поляків на Волині у 1941–1942 рр., а потім, у 1943–1944 рр., дала полякам змогу відігратися. Це були звичайні спроби зберегти порядок — адже поділяти було насамперед засобом здобуття влади, а не окремою метою — хоча це й призвело до збільшення кількості прибічників національної ідеї та посилення їхньої войовничості. Спроба запровадити нацистську ідеологію мала схожі націоналістичні наслідки. Неймовірно амбітні плани щодо створення «життєвого простору» для німців налаштували поляків проти українців. Німецькі спроби колонізувати українсько-польське прикордоння поблизу Замостя у 1942–1943 рр., де провідні позиції займав УЦК, задумувались таким чином, аби загострити українсько-польський конфлікт[278].

КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ВИНИЩЕННЯ ЕТНІЧНИХ ГРУП

Таким чином, заподіяне українцями полякам, а поляками — українцям, не можна пояснити лише зростанням напруги між цими двома групами, а отже, ці події неможливо зрозуміти в рамках національної історії. Найголовнішим виглядає те, що стосунки між поляками та українцями змінювались залежно від їхньої обізнаності із заходами окупантів, кожен із яких спочатку класифікував індивідів, а потім вдавався до депортацій чи винищення. У 1939 р. радянська та нацистська влади запровадили для всього населення посвідчення особи; ця, на перший погляд, буденна практика мала, втім, вагомі наслідки. За тих часів у Львові жартували, що «людина складається з тіла, душі та паспорта»; справді, як побачимо далі, саме ідентифікаційні документи, видані 1939 року, досить часто визначали, чи надалі тілу й душі триматися купи[279]. Ще до початку «Остаточного Розв'язання» у 1942 р. нацисти переміщували сотні тисяч осіб окупованою польською територією відповідно до химерних планів, так і не втілених у життя. Це стало своєрідним прикладом: у грудні 1941 р. частина українських діячів із Генерал-губернаторства дійшла висновку, що обопільні етнічні чистки зможуть нарешті вирішити українсько-польське протистояння. Саме голова УЦК запропонував полякам організувати обмін населенням «на зразок німецьких експериментів»[280]. У 1939–1941 рр. радянська влада депортувала щонайменше 400 тис. польських громадян, переважно євреїв і поляків[281], що становило майже 3% населення окупованих територій. Депортації припинилися лише після вторгнення Німеччини в червні 1941 р. Із просуванням німецьких військ углиб українських земель НКВС поспіхом стратив тисячі політичних в'язнів, більшість з яких були українцями. Українські націоналісти приписали ці злодіяння євреям. Саме в цей непростий час з'явились нацисти, які представляли енкавеесівські вбивства як привід для українців помститися євреям. Характерно, що, хоча ця пропаганда й була вигадкою, вона виявилась дієвою[282].

1939–1941 рр. можна розглядати як перший етап загального визнання того, що людей можна класифікувати за групами й поводитись з ними відповідно. Від 1941 р. «Остаточне Розв'язання» додало до цього можливість фізично знищувати такі групи[283]. З кінця 1941 і протягом 1942 р. кілька тисяч українських поліцаїв взяли участь у виконанні «Остаточного Розв'язання» в Галичині та на Волині[284]. Усе це відбувалося на очах у поляків[285]. Ключовим моментом Голокосту в Галичині та на Волині стало холоднокровне винищення місцевих євреїв. Відповідно до певних історіографічних традицій, Голокост (або Шоа) поклав край тривалій історії євреїв у Європі та надав передумови для створення єврейської держави поза її межами. Таку позицію легко зрозуміти. Інша частина історіографії виводить Голокост за межі більшого наративу прогресу, чи то комуністичної революції, чи національного розвитку. Такий підхід зрозуміти важче, але легше критикувати. Для написання критичної історії воєнної та повоєнної Східної Європи слід дистанціюватись від обох тенденцій й розглянути «Остаточне Розв'язання» в рамках послідовності подій та його наслідків для тих спільнот, які за ним спостерігали або брали в ньому участь.

Варто ще раз наголосити на тому, що нацистська окупація Волині влітку 1941 р. стала вже другою за останні три роки спробою запровадити тоталітарні режими. Окупація вплинула на становлення багатьох молодих українців, хоча й не стала для них бойовим хрещенням у політиці. Після служби в радянській міліції у 1939 р. багато хто з українців вже у 1941 р. вступив до нацистської допоміжної поліції, де їх навчили звертати увагу на різницю між українцями та поляками як на класову боротьбу з національним розв'язанням — депортацією окремих соціальних класів, переважно поляків. Таким чином, з 1941 р. «Остаточне Розв'язання» змінило його учасників і перетворило українських хлопців з Волині на тих, ким вони ніколи не стали б за інших умов. Українці, які в 1941 р. приєднались до німецької адміністрації та німецької поліції, вчинили так з кількох причин: щоб продовжити роботу, яку вони вже вміли виконувати; щоб мати можливість впливати на залагодження власних справ; щоб красти майно; щоб убивати євреїв; щоб підвищити особистий статус; щоб підготувати подальші політичні дії. Оскільки українську державу ще треба було створити, а польську — лише відновити, українські націоналісти