Читати книгу - "Лист до короля"

— Я попереджу Менауреса, що ви прийшли.

Він заграв веселу пісеньку, і щойно Ярро та Тіурі рушили далі, скочив, здерся на гору і зник.

На невеличкому узгір’ї з-під каменя било джерело — виток Блакитної річки. Над ним, на трав’янистому схилі приліпилася дерев’яна хижа, крита пласким сірим камінням. Хижа трималася на невисоких палях, і вели до неї дерев’яні сходи. Двері були відчинені. Ті-урі та Ярро затрималися біля джерела. Юнак чудував-ся: «Як з цього невеличкого ручаю народжується найбільша річка королівства Дагоната!» Щойно вони підійшли до хижі, як з другого боку вишмигнув смаглявий хлопчик — схоже, він обрав коротший шлях. Хлопчина дістався хижки раніше, але не встиг увійти, як ізсередини почувся низький голос:

— Добре, Паккі. Це прийшов юнак, який хоче зі мною поговорити, нехай заходить.

Хлопчина відступив і кивнув подорожанам, що вони можуть увійти. На порозі з’явився сухорлявий дідок у сіро-блакитному одязі з грубого полотна. Його довге хвилясте волосся й борода були білі як сніг, а очі доброзичливі, спокійні та мудрі.

— О, то вас двоє, — мовив він. — Ласкаво просимо, заходьте.

Тіурі та Ярро поштиво привіталися з ним і піднялися хиткими східцями.

— Заходьте, — запрошував відлюдник, — сідайте, мандрівники.

У хижі була лише одна скромно облаштована кімната. Відлюдник сів на ослінчик біля столу і вказав гостям на лавку по той бік.

— Сідайте, — повторив він.

Тіурі та Ярро послухалися й сіли поруч, навпроти відлюдника. Той пильно дивився на них.

«Він, либонь, дуже старий, — думав Тіурі, дивлячись у глибокі темні очі відлюдника, — і мудрий. Начебто йому достатньо одного уважного погляду, щоб усе зрозуміти без пояснень».

Ярро засовався на лаві.

— Що привело вас сюди? — поцікавився відлюдник. -Що ви шукаєте? Що хочете отримати від мене? Я можу лише допомогти, шукати доведеться самим.

— Загадками говорите, — відповів Ярро, вочевидь, почуваючися ні в сих ні в тих. — Стосовно мене, то я шукаю дорогу.

— Куди?

— Через гори.

— Он як, хочеш потрапити на захід.

— Так, мудрий чоловіче. Кажуть, ви добре знаєте дороги.

— Дороги я знаю, але більше не можу сам ходити. Застарий став.

— Зрозуміло, — мовив Ярро, помовчав і запитав: -Але вказати хоч можете?

Відлюдник заперечно похитав головою.

— Не можу, — сказав він повільно. — Секретні дороги через гори чужим не показують.

Знову запала тиша.

— Шкода, — промимрив Ярро.

Але Тіурі здалося, що Ярро не надто й розчарувався. Сам же він від слів Менауреса сторопів.

«Може, він заговорить інакше, коли я покажу йому перстень лицаря Едвінема», — подумав Тіурі.

— Я міг би знайти провідника, — запропонував відлюдник, дивлячись на Ярро.

— О. так, це було б чудово. Ви дуже добрі до мене, святий отче, — відповів Ярро.

— Я не святий, — заперечив відлюдник, — можеш називати мене Менаурес. А як звати тебе?

— Ярро.

— А ти хто ж такий, сину мій? — звернувся відлюдник до Тіурі.

— Я. я — Мартин. Я теж хочу вас дещо попросити. Але. — він поглянув на Ярро.

— Я піду вже, — відгукнувся той, швидко підводячись.

— Дякую тобі, Ярро, — промовив відлюдник доброзичливо. — Ми ще поговоримо з тобою, побачимо, що я можу для тебе зробити.

— Вам дякую, Менауресе, — з цими словами Ярро незграбно вклонився і вийшов.

Відлюдник підвівся, зачинив за ним двері й повернувся до Тіурі.

— Кажи, Мартине, тепер нас ніхто не почує.

Тіурі теж підвівся і розповів:

— Я не Мартин, а Тіурі, а втім — моє ім’я тут ні до чого. Я мушу перейти через гори на захід. Я вісник Лицаря Едвінема з Білим Щитом. Ось його перстень, який я маю вам показати.

Менаурес підійшов до нього й обережно взяв перстень.

— Лицар Едвінем, — промовив він тихо, — паладин Унавена, Той, що носить Білий Щит. Де він?

— Його вбито.

Відлюдник глянув на Тіурі. У тому погляді не було страху, лише глибокий смуток. Він нахилився над перснем.

— Так, він загинув у бою. Помер у своїй невпинній боротьбі зі злом. Це сумна звістка, але було б сумніше, якби він пішов з життя інакше.

— Він загинув не в бою! Його вбито, зрадницьки вбито!

— Тим, хто це вчинив, буде гірше, аніж йому. Розповідай же, сину мій, — Менаурес торкнувся руки Тіурі, і той здригнувся від болю.

— Тебе поранено?

— Дрібниці, — пробурмотів Тіурі.

— Сідай, — мовив відлюдник, — розповідай, сину мій.

— Але. Здається, ви й так уже про все знаєте. Ви не здивувалися, побачивши мене, не злякалися, коли почули, що лицар Едвінем загинув.

— Я нічого не знаю, але багато чого можу передбачити. Здається, зовсім недавно лицар Едвінем прийшов до мене вперше. Він був молодий, як і ти, його щойно посвятили в лицарі; він був сповнений жаги вершити великі подвиги. Бажання його здійснилося, хоча, мабуть, і не принесло йому щастя. Не міг же він все передбачити. Сини Унавена були тоді ще хлопчиськами, але я побоювався, що один із них принесе горе батькові та брату. Так, здається, ще вчора юний Едвінем прийшов сюди, тебе тоді ще на світі не було, а нині ти сидиш навпроти мене і виконуєш його доручення. Чи не так?

І тоді Тіурі вперше заговорив про своє доручення. Він розповів, як зустрів Лицаря з Білим Щитом і як отримав від нього листа до короля Унавена, у королівство, що на захід від Великих гір.

Відлюдник уважно вислухав його.

— Ти приніс звістку, яка непокоїть мене. Правитель Евіллану і ті, що його підтримують, — лихі люди! Та не занепадай духом — рано чи пізно зло завжди буде переможене. Твоє завдання доправити листа, і я подбаю, щоб ти перейшов гори швидко й безпечно.

— Але. ви ж не в змозі показати дорогу?

— Ні, для цього я застарий. Я дам тобі провідника, якому можеш довіритися як собі. Це Паккі, ти бачив його.

— Той смаглявий хлопчина?

— Так, — усміхнувся відлюдник.

— Скільки ж йому років?

— Він молодший за тебе, йому чотирнадцять. Проте він народився й виріс у горах і походить з роду справжніх горян, гори у нього в крові. Він — провідник, кращого годі й