Читати книгу - "Королівство жахів"

другій руці, та поки вона дивилася, він відкинув сокиру кудись позад себе. Його куртка була надто велика, а його джинси надто вузькі, і його живіт злегка нависав над ними. Погляд у нього був каламутний, але в ньому відчувалася якась розслабленість. Вона помацала рукою по прилавку позад себе, намагаючись уявити собі, як — навіть якщо вона зможе схопити ніж непомітно для нього — як вона зможе наблизитися до нього, перш ніж він у неї вистрілить, а якщо він у неї вистрілить, то чи зможе вона завдати йому удару ножем, навіть помираючи? Вона уявляла собі, що існують кілька секунд, протягом яких тіло ще не помирає, і скільки сили потребуватиме вона, щоб застромити ніж йому в серце? Чи, може, застромити ніж у шию буде легше, шия м’якша, і в ній немає ребер, які могли б затримати її удар?

Доки вона обмірковувала це все і її пальці мацали позад себе, вона намагалася побачити його обличчя.

Три секунди.

Чотири секунди.

Вона не могла бачити достатньо. Його голова була нахилена, й вона бачила лише його темні вії. Темрява дратувала її, не дозволяючи їй роздивитися деталі. Вона хотіла, щоб він подивився на неї. Його рушниця була націлена у груди вчительці, але він усе ще дивився в підлогу.

Джоан хотіла побачити його обличчя.

Її пальці намацали колекцію ножів, і вона перебігла пальцями по колодці. Що вона повинна негайно зробити — дістати ніж чи випхати Лінкольна у вікно? Але якщо вона намагатиметься поставити його по той бік вікна, вона, безперечно, примусить нападника націлити свою рушницю на них — а може, вже пізно що-небудь робити, бо терорист нарешті підняв обличчя.

Він витріщився на шкільну вчительку. Не обертаючись, він помацав позад себе, впершись рукою в стіну, й клацнув вмикачем, коли намацав його. Кімната знову освітилася, й Джоан мусила примружити очі.

Терорист не відривав погляду від старої вчительки. Вчителька дивилася на нього, блимаючи на світлі, її груди здіймалися й опускалися.

П’ять секунд.

Шість секунд.

Терорист опустив рушницю.

— Місіс Пауелл? — запитав він.

Учителька лише дивилася на нього, не ворушачись і нічого не кажучи. Резинка в її штанях підсмикнулася вище коліна, відкривши бліду литку. Вона сперлася спиною об прилавок, виставивши з-під светра частину живота завширшки з дюйм.

Лінкольн ворухнувся, і його нога вперлася в бік Джоан.

Скажіть що-небудь, — подумки попросила вона вчительку. — Зробіть що-небудь. Хоч би ким ви були, скажіть йому, що ви місіс Пауелл.

Учителька випросталася.

— Так, — відповіла вона нарешті так спокійно, ніби відповідала на звичайнісіньке запитання. Вона смикнула светра вниз.

Учителька була єдиною з них, хто ворухнувся. Джоан тримала руку на колодці ножа, але не зробила найменшого руху, щоб витягти його з купи. Вона скосила очі на Кейлін і побачила сльози, які блищали на щоках дівчини. Вона також побачила, що ноги в дівчини тремтять, чи то від страху, чи від перенапруги, бо вона вже давно стояла на кінчиках пальців.

Жук сонечко упав зі стелі на підлогу.

— Так, — повторила вчителька, спокійна, як і раніше. — Я Маргарет Пауелл.

Терорист прибрав свою ліву руку від рушниці, розтуляючи і стуляючи пальці. Знову й знову. Хапаючись за порожнечу.

— А я Роб, — сказав він, і його голос пролунав досить гучно, щоб Джоан упізнала його. Це він убив мавпу-колобуса. — Роббі…

Він замовк, спохмурнівши, мабуть, роздратований на себе за те, що назвав своє справжнє ім’я. Джоан подумала, що він може виправити свою помилку, пострілявши їх усіх, але він лише подивився на свої ноги, опустив рушницю ще нижче й знову заговорив:

— Я навчався у вашому третьому класі, — сказав він. — Роббі Монтґомері.

Вчителька знову промовчала. Вона надто багато мовчала. Вона, можливо, зачаровує його, але вона явно не мала відчуття стратегії. Можливо, вона задубла від жаху чи, може, не хотіла признатися, що не пам’ятає його. Вона лише дивилася на нього, на його волосся, що кучерявилося набагато нижче від коміра, на його велику на нього курточку та на його зброю: рушницю в руці, щось на подобу пістолета в нього під курткою і щось дуже велике, закинуте за спину.

Руки вчительки ще трималися за светр.

— Роббі, — сказала місіс Пауелл.

Він кивнув.

— Роббі Монтґомері, — сказала вона.

Він подивився на них усіх, але дуже коротким поглядом. Він подивився на Кейлін, яка досі розчепірилася на прилавку. Він подивився на Джоан, і вона зрозуміла, коли він нахилив голову, що він може побачити Лінкольна через її плече.

Потім він відступив назад, притиснувшись до одвірка.

— Ось сюди, — сказав він, і його голос заповнив кімнату. — Виходьте звідти.

Він знову подивився на вчительку — місіс Пауелл — й було не ясно, чи він включає решту їх до свого списку, хоч би яким був той список. Можливо, він хоче пощадити вчительку, а тоді повернутися по них. А може, він хоче вивести її з кімнати, щоб там застрелити її першою, а потім повернеться й по них.

Та коли місіс Пауелл ступила до дверей, Роббі Монтґомері махнув рукою іншим, щоб вони йшли за нею. Джоан ковзнула до дверей, піднявши Лінкольна на руки і йдучи дуже повільно, бо вона міркувала, чи треба їй взяти з собою один з ножів. Потім вона обернулася, ще не впевнена, але вже втратила свій шанс. Вона почула, як ноги Кейлін стукнулись об підлогу, й закинула Лінкольна собі на стегно.

Джоан ступала по паперових стаканчиках. Вона зосередила погляд на підлозі, а коли підняла його знову, то побачила, що Роббі Монтґомері доторкнувся до вчительки. Він узяв її за руку, коли вона проходила у двері.

— Ви не пам’ятаєте мене, чи не так? — запитав він.

Місіс Пауелл подивилася на його руку, й він забрав її. Учителька, як зазвичай, не квапилася заговорити. Та коли він забрав свою руку, вона доторкнулася двома пальцями до його зап’ястка.

— Ти сидів біля того хлопця, який заліпив своє вухо клеєм, — сказала вона. — Геррісона… як там його. І ти любив допомагати мені зшивати степлером бюлетені. Будь-що, але степлером. Тобі подобався зшивач — ти сказав, що він схожий на…

— На зуби вампіра, — сказав він і посміхнувся.

— Мамо, — неголосно озвався Лінкольн, його дихання було теплим і пахло сиром.

Вона знала, що тема вампірів його завжди цікавила. Але вона дивилася на посмішку терориста, яка була дивним видовищем, і подумала, що, мабуть, вона не дуже відрізняється від Лінкольна — вона не думає, що мерзотники можуть почувати себе щасливими.

Потім Роббі Монтґомері кивнув їм, й