Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств 📚 - Українською

Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коротка історія семи вбивств" автора Марлон Джеймс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 247
Перейти на сторінку:
між собою, ніби мої слова відібрали в них усе, що вони хотіли сказати один одному чи мені. Я не прошу вибачення — бо ж, як на те пішло, що має думати жінка, коли двоє незнайомців відвозять її в геть незнайоме місце, тим більше що їхати туди вона не просила? Та ще й серед ночі, коли вона може сподіватися тільки на те, що, як заволає, темрява не залишиться глухою.

Вони відвозять мене додому. Той, що курив, каже: коли наступного разу ти шукатимеш пригод на свою сраку кажи заздалегідь, щоб тебе можна було відвезти й лишити там, де потім можна знайти.

І вони їдуть геть.

Це сталося чотири години тому, а я досі не сплю. Я в ліжку, все в тому ж одязі, який був на мені весь день, і не звертаю уваги на те, що ноги в мене, як і раніше, аж горять, а бруд замастив простирадла. Хочеться їсти, але я не ворушуся. Хочеться почухати ноги, але я лежу мов уклякла. Хочеться посцяти, стати під душ, змити з себе день, який минув, — але я й далі лежу собі колодою. З учорашнього ранку я нічого не їла, бо хіба можна назвати їжею грейпфрут, розрізаний навпіл і присмачений для соковитості цукром, — саме те, що, за словами матері, призводить до раннього діабету. Мама в мене так боїться біди, що біда до неї аж липне — просто тому, що вони з тою бідою постійно потребують одна одної. Завтра концерт за мир, і досить буде одного пострілу — всього одного, навіть попереджувального пострілу в повітря, — щоб усе тут вибухнуло пеклом. Якось, цього року, на стадіоні несподівано почався дощик, і натовп запанікував. Лише п’ятнадцять хвилин переполоху — і на смерть затоптали одинадцятеро людей. У нього ніхто не стрілятиме, просто не наважиться, але цього й не треба. От чорт, якби я знала, що ННП затіває таку грандіозну акцію, до якої лишається менш як дванадцять годин, я б теж прихопила туди пістолет.

Ця країна розгойдується в анархії вже так довго, що будь-який перебіг подій неминуче призведе до розрядки напруженості: вибухом, крахом. Я говорю це ніби не від себе. Господи Ісусе, та я ж говорю — як Кіммі, а точніше, як її інший бойфренд — не раста, а комуніст. Здоровані з ЛПЯ обов’язково зійдуться в парку, в затишному його кутку — можливо, біля пам’ятника Маркусу Ґарві[167], — і в кого-небудь таки пальнуть. Пристрелити буде досить лише одного. Потім вони розбіжаться, але натовп не зупиниться, поки не спалить пів-Кінгстона. Підніме голову Копенгаген, але та юрба на той час буде вже нездоланно великою, — і коли почнеться бійня, хвилі гніву добіжать до самого Гейвендейлу. Той натовп спалить Копенгаген дотла, вбиваючи всіх підряд, а люди з Копенгагену спалять Вісім Провулків, вбиваючи й там усіх підряд, — і величезне цунамі, піднявшись від бухти, змиє всі тіла, і всю ту кров, і всю ту музику, і все оте лайно з гето в море, і може — кажу лише: може, — моя мати нарешті перестане загортатися, як мумія, в простирадло лише заради того, щоб оберегти від поганих людей свою вагіну, і збереже розум, і засне спокійно.

Папа Ло

сь що ще скажу, високоповажні жентельмени. Ніколи не показуйте спину білому парубійку. Після задушливої безмісячної ночі думається ті’ки про те, що в повітрі віє якоюсь зрадою, може, од Бога, може, од людини, — але ніколи не показуйте спину білому парубійку. Станете спиною до білого парубійка, що п’є вашу чоловічу пекельну воду і червоніє від вогняних спецій, — і він повернеться до себе в Америку й напише, що тутешні люди пригощали його юшкою з козячої голови і що юшку ту вони приправляють кров’ю. Станете спиною до білого парубійка, коли він каже, що прибув до гето в пошуках ритмів, — і назад у Англію він поїде з пачкою ваших сорокап’яток, на яких він розбагатіє, а ви залишитеся бідняками. Станете спиною до білого парубійка — і він заявить, що це він «застрелив шерифа», хто ж іще? І опустить вас до другорядних ролей, а сам вийде на сцену і скаже: «Оцим чорносраким, оцим ось ніґерам і арабам, і цим йобаним ямайцям і йобаним бла-бла-бла тут не місце, вони нам тут не потрібні». Це Англія, біла країна, і тому він вважає, що ніґер ніколи не читав «Мелоді Мейкер»[168]. Співак докумекав до всього цього тижнів зо два тому у своєму будинку на Гоуп-роуді, коли готувався до концерту за мир.

Авжеж, це було лише кілька тижнів тому. Може, навіть два. Співак зі своїм гуртом репетирував з ранку до ночі. Джуді відкликала його вбік і сказала, що один рядок, який він співає, — «під гнітом пристойності» — нагадує девіз ННП, і, якщо він озвучить його на концерті, багато хто подумає, що він підтримує ННП, про що й так уже ходять чутки. Вони ще кілька разів проганяють пісню, і тут з’являється цей білий парубійко. Просто виникає нізвідки, наче маг: «пух!» — і він вже тут.

— Е-е, ти звідки взявся, босе? — питає барабанник.

— Знадвору.

— Ти з Крисом?

— Ні.

— Ти — хлопець із «Роллінг стоуну»?

— Ні.

— З «Мелоді мейкеру»?

— Ні.

— «Нью м’юзікал експресу»?

— Ні.

— З плантації?

— Га? Ні.

— То тебе не Кіт Ричардс підіслав із травою? Такої травички, як у нього, нема навіть у Джемдауні.

— Ні.

Виходить Співак, з’ясувати, що це за білий парубійко об’явився в студії — навіть не на подвір’ї перед будинком, де постійно товчуться білі, зазвичай з довгим волоссям, заплетеним начебто в дреди, у темних окулярах та фірмових футболках («Хлопці, ви тут всі такі кльові з вашим реґі, такі авангардні... А марихуани у вас часом немає?»). Але в цього зайди вигляд не приблуди, який звідкись прибіг, шукаючи хтозна-чого. Співак питає, як його звати, але тут музиканти кличуть його до праці, і він повертається на репетицію. Від трав’яного диму білий парубійко відмахується, як від рою комарів, і, здається, навіть не дихає. Під ритм він киває головою, але в ритм не втрапляє, як і більшість білих. Він ніби чекає, коли все завершиться. Гурт його ігнорує, а коли пісня закінчується, гостя вже й слід прохолов.

1 ... 45 46 47 ... 247
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коротка історія семи вбивств"