Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Коротка історія семи вбивств 📚 - Українською

Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коротка історія семи вбивств" автора Марлон Джеймс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 247
Перейти на сторінку:
class="p1">Приблизно в цей час Співак іде на кухню, як зазвичай, за апельсином чи грейпфрутом, — а там знову цей білий парубійко, наче ждав його. Він дивиться повз Співака і питає: «А що означає „Божевільна лисина“[169]»? І, не дочекавшись відповіді, починає співати — «вони безумні, вони безумні», — так, наче прагне відчути слова і зрозуміти. «А ти чув, що кілька місяців тому сказав про тебе Ерик Клептон[170]? Це щось нечуване. Цей красунчик виліз на сцену і заявив: „Британія — для білих! Усіх цих чорносраких, усіх цих арабів і всіх довбаних ямайців гнати втришия“ — ні, ну ти уявляєш? Ось прямо так і сказав: „Всіх довбаних ямайців“ Оце так! Хоча хто, як не він, зробив на тебе кавер[171]? Ось і виходить, що ніколи точно не знаєш, хто твої друзі». Співак йому відповідає, що завжди знає точно, хто йому друг, а хто ворог, але білий парубійко продовжує з таким виглядом, наче говорить сам до себе. На кухню заходять двоє з гурту і просто чуманіють, побачивши знову цього чувака, — ну просто магія, не інакше. «Йоу, братику, — каже один, — тебе, схоже, туристичний автобус загубив». Але той не сміється і навіть не хехекає — ну, типу хе-хе-хе-хе, як це роблять білі, коли до пуття не знають, жартують з ними чи ні.

— Бог. Бог. Бог. Знаєш, з чим у Бога проблема? — каже білий зайда. — Ну, я про Єгову, Ісуса, Ягве, Аллаха, вашого Джа... Та байдуже, якими ще сраними іменами його можна назвати...

— Ану не хули Його імператорську величність[172].

— Коротше, у Бога проблема в тому, що йому весь час потрібне прославляння, так? Увага, хвала, визнання. Він же сам сказав: «У всіх твоїх путях думай про нього»[173]. А якщо перестати звертати увагу чи кликати його на ім’я, він начебто просто перестає існувати.

— Братане...

— А ось дияволу, йому визнання не потрібне, швидше навпаки: що більше тишком-нишком, то краще.

— Босе, що ти...

— Я про те, що він не вимагає від тебе ні свого точного імені, ні прізвища, ні клички, — його навіть згадувати не треба. Як на мене, диявол може бути де завгодно, довкола і скрізь.

— Йоу, останній автобус з туристами ось-ось відходить. Диви, щоб не довелося тобі шукати таксі.

— Та вже якось розберуся.

— Але в нас тут репетиція, і... Стривай-но! Сьогодні ж туравтобусів нема. Звідки ти, бляха, взявся?

Весь цей час Співак мовчить. Запитання замість нього ставлять хлопці з гурту. Парубійко походжає по кухні, дивиться у вікно, на плиту, бере грейпфрут. Вивчає його, підкидає двічі в повітрі і кладе на місце.

— То про що «Божевільна лисина»?

— Братане, «Божевільна лисина» — про божевільну лисину. Якщо людині тре’ роз’яснювати свою пісню, то вона має писати роз’яснення, а не пісню.

— Туш.

— Що?

— А «Я Конго-бонго»? «Я Конго-бонго» з «Модного дреда»? «Я застрелив шерифа» — з цим усе зрозуміло, це метафора, так? Ізми та азми. А я хочу дізнатися, що сталося з тим чоловіком, який співав солодкі пісеньки на зразок «Пригадай усе». Це тому, що ті двоє від тебе пішли? Що сталося з любов’ю, яка ятрить усім серця? Або ось «Палю і грабую» — вона чимось перегукується з «Танцями на вулиці»[174]? Ну, знаєш, сердита ніґерська музика.

Чорних, які живуть на Ямайці все своє життя, слово «ніґер» анітрохи не дратує. А ось чорних, які з Америки, — зовсім інша історія. Хтось із музикантів вихоплюється: «Що за бомбоклат?», але швидко змовкає. Білий парубійко не на своїй території, нема в нього ні м’язів, ні волини, та все ’дно поводиться так, наче все тут — його. Однак цього зайду не сміє зачепити ніхто — він же білий. Я ж знаю. Знаю, що це ведеться ще з часів рабства. Ямайці люблять хвалитися, які вони були непокірні негри, найнепокірніші на всьому світі, але правда в тому, що коли рабовласник вирушав до лісу з дюжиною своїх рабів, декого з яких він батожив кілька днів тому, то жоден ніґер анічогісінько не смів з ним зробити.

— Новий альбом, схоже, злетить до самих верхівок чартів. Тур у тебе вже розписано як по нотах: Швеція, Німеччина, «Гаммерсміт одеон»[175], Нью-Йорк. Ви тут взагалі-то американське радіо слухаєте? Ну, я до того, що особисто я проти чорних нічого не маю, Джимі Гендрикс[176] там, і всяке таке. Але знаєте що? Джимі помер, а рок-н-рол все одно залишається рок-н-ролом: «Діп Перпл», «Бакмен-Тернер овердрайв»[177], «Оральний секс»[178]. Їм не треба ніякого маскараду, не треба вдавати, що ти — рок-зірка... «Мій хлопчик льодяник» — теж була гарна пісня, чудова пісня, класний ритм. Ох, як же я люблю Міллі Смолл[179]: вона просто прийшла, зробила гіт — і пішла... У мене від вас серце шаленіє, ха!

До цього часу парубійко почав відступати, бо бачив, що його оточують. Але не схоже, що він нервує, лише триндить без угаву, і ніхто його не розуміє. Співак мовчить.

— Америка? Ми переживаємо суворі часи. Просто реально суворі. Нам треба зібратися. Не вистачало ще, щоб який-небудь баламут підняв на вуха весь небажаний елемент. Рок-н-рол є рок-н-рол, але і в нього є свої фанати-екстремали... Ви ж бачите, я

1 ... 46 47 48 ... 247
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коротка історія семи вбивств"