Читати книгу - "Українське письменство"

про газету «добре» і навряд чи була б рація Аскоченському розповідати про свої переконання та цілі. Варт відзначити, однак, що Шевченко поставився до свого одвідувача гостинно, без тої холодності, з якою стрів, напр., Афанасьєва-Чужбинського (очевидно, минуле не залишило йому ніякого упередження), але повідомлення про ціль і завдання «Беседы» одразу розхолодили Шевченка і примусили його дальшу знайомість одхилити.

Перша зустріч стала разом з тим і останньою. Аскоченський ще раз зустрів поета на Загородньому проспекті, але, видимо, Шевченко його навіть не помітив. Це посвідчення цікаве для нас в тому розумінні, що дає нам підставу збити одно припущення Кониського, зроблене на підставі згаданої уже замітки в «Русском инвалиде». Мова мовиться про поетове перебування у Єфима Ботвиновського в старому Києві, невдовзі по визволенні з-під арешту влітку 1859 р. В нападі аґресивної гостинності господар звелів замкнути браму і тим розсердив Шевченка, що настояв на своєму і вийшов з двору — без колош по болоту. Причина з’ясувалася пізніше: «між гостями Ботвиновського Шевченко помітив одного, що показався людиною небезпечною, начебто… шпигом». «Подаючи оцю звістку, — продовжує Кониський, — автор її… не назвав на ймення того небезпечного чоловіка, але з натякань її можна гадати, що то був Віктор Аскоченський, колишній професор Київської духовної Академії» (2, 290—291). І далі йде характеристика Аскоченського як «людини непутящої», що «скрізь бував і скрізь, де можна було, напивався». Навіть не розглядаючись у цій звістці детально, можна сказати, що ця «небезпечна людина» нічого спільного не мала з Аскоченським, який року 1859-го сидів у Петербурзі і видавав «Беседу».

Дальша діяльність Аскоченського не могла направити його репутації в очах Шевченка. Ні роман, скерований проти безвір’я та модної просвіти, — «Асмодей нашего времени» (його назвою потім скористався критик «Современника» М. Ол. Антонович, виступаючи проти тургенєвських «Отцов и детей»), ні розпочатий в «Беседе» з літа 1860 р. фейлетон під назвою «Блестки и изгарь», не позбавлений гостроти, але жовчний, нетолерантний, що посварив його навіть зі співробітниками та колишніми приятелями видання, ні в якій мірі не могли буть приймовними для поета.

До цього часу стосується єдина Шевченкова згадка про свого київського знайомого: його поезія «На смерть Григорія, митрополита Петербурзького», святоші й реакціонера, що домагався заборони продавати жіноцький крам з блюзнірськими хрещиками (звідси і епітет його «юбкоборець»). Ось ця поезія, датована 17.VI.1860 р.:

Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юбкоборцеві восплач. І вся, о Русская беседа, Во глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи.                І плач! і плач!

Серед прихильників обскурантської лінії митрополита Григорія, поряд з Аскоченським, названий і Хомяков, поряд з редактором «Домашней беседы» і редакція слов’янофільської «Русской беседы». Видимо, великої межи ними різниці Шевченко не робить: і те і друге було далеко від того, чому співчував і що любив він.

Тепер ми можемо підійти і до останнього з питань, що їх поставив Кониський: чого варті, що важать спогади Аскоченського для біографії Шевченка?

Як ми вже бачили з попереднього, автор споминів не був людиною, інтимно близькою до поета, хоч і говорить, ніби «стоял ближе и ближе многих», спостерігав його зі сторони і під своїм кутом зору, а тому далеко не всі його зауваження цікаві й справедливі, надто ті, що підказані його пізнішою публіцистичною тенденцією 60-х рр. Так, наприклад, тільки з усмішкою можна читати рядки про чистий і простосердий погляд Шевченка на предмети релігії (властивий ніби йому як українському селянинові) та про «сучасних цивілізаторів», що ніби «збили його з пантелику» «дитячим своїм скептицизмом». Ми знаємо, як самостійно складалися поетові погляди на «предмети релігії» і як у цій ділянці випереджав він своє українське оточення (наприклад, Куліша або Костомарова). По-друге, належить завважити й те, що Аскоченський деякою мірою «обміщанює» постать молодого Шевченка. «Карбонарій» 40-х рр. (в обивательській думці киян), він уявляє поета на свій кшталт — «дерзителем» і «зухвальцем», тільки без жодної уже міри і найменшої обережності. Він не знає братчиків, ні інших — на провінції — приятелів та знайомих поета і тому показує те коло, в якому стрівався з Шевченком, як єдине його київське оточення. Звідси у нього наголос на горілці, на чепурухах, на ковбасах та на серцещипательних романсах, що для зрозуміння Шевченкової постаті в 40-х рр. мають не виключне, та й не першорядне значення.

Трохи шаржує він і розмову поета. Він вульґаризує її, наближаючи до мови власних українських писань та писань свого однокашника академічного Думитрашкова, що його «Жабомишодраківку», між іншим, видав власним коштом. Правда, Шевченко в листах і сам часто переходить до зумисно простацького тону, і вірний його зброєносця Кониський захоплюється «народним гумором» деяких