Читати книгу - "Українське письменство"

виразами; він не побоявся закрасити байку лірично («Мальований стовп») і, відступивши від обов’язкового доти різностопового ямбу (такі байки, як криловська «Стрекоза і Муравей», були виїмком), надати їй строфічне побудування. Навіть многомовність Глібова-байкаря не так сильно вражає, завдяки умілому підробленню авторської розповіді під розмовну манеру балакучого дідка-селянина (дідусь Кенир — підписував він свої пізні вірші).

Але всі ці плюси Глібова-байкаря нічого не давали Глібову-лірикові. Самого знання народної творчості та мови тут було мало. В лірикові читач цінить здебільшого темперамент, силу і розмах характеру, безпосередність та яскравість сповіді. Всі ці риси зробили Куліша, дарма що, на власне признання, він «не мав вдачі до стиха», небезінтересним ліричним поетом; відсутність їх змалила, майже анулювала всю спеціальну обдарованість Глібова. Скромний, тихий, наївний, на думку чернігівського губернатора Голіцина, навіть «совершенно пустой», він в цілому мало підіймався над середнім обивательським рівнем. В своїх російських поезіях дозрілого віку він буквально потопав у чернігівських та ніжинських злобах дня. Коли ж часом, як в українських поезіях, пробував дати щось глибше, сильніше, то зривався у сентиментальність і мало не кожну думку спрощував. Цікава з цього погляду його елегія «В степу», виповнена згадками про молодість, про хуторську благодать, про безповоротний рай минулого. Глібов описує свій двадцятитисячний Чернігів, свій «старинный городок с песком и грязью неизбежной», немов якийсь Нью-Йорк, з многоповерховими домами та шаленим ритмом життя. Чернігів — як новий Вавилон:

Хоч доля привела у город суєтливий, Добра і зла прикрашений вертеп, Я все-таки люблю сіножаті і ниви, Люблю широкий, тихий, рідний степ… Даль степова кругом, як море, там синіла, А здалеку бринів густий зелений гай. Чи добрий чоловік, чи доля насадила, — То був наш тихий невеличкий рай.

Тепер та колишня ідилія минулася. Не стало гаю, молодої громадки, що там збиралася, дідка-казкаря, що розважав її оповіданнями та польовою кашею.

Та не бува, сказав хтось, двічі літа… Прийшла біда — і час смутний настав: Підкралася кишеня грошовита, Хтось без жалю веселий гай зрубав, — Понівечило все чиєсь життя ледаче, І дуже, дуже жаль тепер мені, Душа болить… Тепер там ворон кряче Та ятіл приліта довбать гнилії пні.

В українській поезії цей мотив — прославлення сільської спрощеності життьових обставин, життя, близького до природи, — зустрічається у багатьох поетів. Шевченко зумів знайти в ньому зерно революційного захвату і проростив його, між іншим, в «Кавказі», в ґрандіозне протиставлення диких, але незіпсутих верховинців — та російської політичної системи часів Миколи І, з її цивілізованим фасадом та чорним двором внутрішнього гніту. У Куліша цей мотив переходить у широке романтичне милування диким незайманим пейзажем. В його переробці Ол. Толстого: «Ти знаешь край» читаємо:

Нещасний край! В йому куточки дикі Людей благають: пощадіть, не псуйте: Ідіть собі у городи великі І там доми під небеса муруйте! Мене ж пустим покиньте сумувати І людям щирим очі дивувати.