Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

замовкла й почула цю велетенську тишу, яку часом чути в будинку. Я дозволила Петі себе роздягти. Вона наблизила свої губи до мого живота, приклала їх ось сюди, Херонімо, прямо на вогнище болю, і почала висмоктувати, висмоктувати, висмоктувати, аж доки всі мої болі повністю не зникли з останнім ковтком Пети з мого живота. Усередині мене лишилася неначе порожнеча. Вона попросила мене ніколи про це нікому не розповідати. Ти перший. Навіть мама не знає. Тоді почалося щось дуже дивне: бідолашна Пета злягла з тими самими болями, які відчувала я. Після того Пета продовжувала відчувати ці мої болі все життя.

— Відьма! Жодна з вас двох ніколи не мала покинути той проклятий дім. Вона забруднила твій розум, і тепер мені належить його очистити. Для початку я скажу твоїй мамі, що я забороняю тобі будь-коли бачитися з Петою Понсе, я накажу негайно знести будинок…

— Не смій…

Інес зробила крок до Херонімо і дряпнула його обличчя. Він відступив під натиском цих п’яти невідомих нігтів і, заплутавшись у одній із підковдр, зірвав линву. На нього впала мокра липка маса і своєю вагою повалила його на землю. Коли Херонімо вдалося звільнитися від цього мокрого савану, Інес уже не було. На руці, якою він обмацав свою щоку лишився червоний слід: глибокі подряпини від кігтів, що вміють ранити і спричиняти біль. Він використав одну з Петиних хустинок, щоб зупинити кров. Він пішов із дому потайки, щоб ніхто його не помітив.

Як це тепер пояснити? Було запізно давати задню. Шлюб справлять за сім днів.

У ранок церемонії Херонімо зайшов у базиліку Милості Божої, блискаючи червоними шрамами на лівій щоці. Він ішов проходом, оточений білими квітами і розчуленими обличчями, упевнений у собі, домінуючи над натовпом, так, що ніхто й не питав, звідки це на обличчі нареченого шрами.

Радість від одягання вишитої золотом і тісної, немов обладунки, сукні, на годину придушила в Інес жах від давання брехливої клятви своєму чоловікові під сповненим упевненістю поглядом дона Клементе, який своїми позолоченими, немов у ідола, шатами серед диму пахощів вимагав у неї перед особою всемогутнього Бога й у присутності родичів, які з'їхалися на церемонію, щоб вона не чинила лихих помислів. Перед золотим вівтарем, під звук пісень і старовинних священних слів, Інес давала неправдиву клятву, чудово розуміючи, на який крок вона йде. Коли за тиждень до цього матір привела її до дона Клементе, щоб той підготував її до шлюбу, священник, застерігаючи, що відмовляти чоловікові в тілі є смертельним гріхом, не усвідомлював, що цим самим давав у руки Інес зброю.

Вона чудово знала, як жадав її Херонімо. Саме тому в першу шлюбну ніч вона свідомо вчинила смертельний гріх і відмовила у своєму тілі чоловікові, тіло якого вона так само жадала. І відмовляла б вона йому все життя, якби на світанку її невблаганно оголене тіло поруч із тілом Херонімо не затьмарило чоловікові розум. Вона здобула перемогу: він пообіцяв їй усе, все, що вона хотіла, все, що просила, аж доки в один момент, коли вона зрозуміла, що він уже не тямив, на що дає згоду, аби лиш вона здалася, не змусила його пообіцяти, що ніколи, за жодних обставин вона не розлучиться з Петою Понсе. Відтоді Херонімо й Інес ніколи не залишалися наодинці у своєму подружньому ложі. Їх завжди супроводжувала чиясь тінь: моя, Боя, Святої. У цю першу подружню ніч дон Клементе і Пета Понсе, які боролися за свою владу, вселяли в них свої душі, немов лялькарі в маріонетки з пап’є-маше.

12

Четверо його псів гарчать, сперечаючись за шматок ще теплого, ще майже живого м’яса. Вони шматують його, гавкаючи і підкидаючи, їхні червоні слиняві роти, брунькасті піднебіння, ікла, очі палають на їхніх вузьких мордах. Коли кістку обгризено, вони знову починають танцювати довкола нього, щоб він їх погладив: мої четверо чорних псів, ніби тіні вовків, мають криваві інстинкти і важкі грізні лапи найчистішої породи. Лише поруч зі мною, господарем м’яса, яке вони їдять, і парку, який охороняють, вони поводяться слухняно.

— Кинь їм іще тельбухів.

Наймит підкидає нутрощі над псами, але вони їх не ловлять, бо гарчать і б’ються між собою… Кусайте, дурні, не відволікайтеся, не бийтеся, хіба не бачите, ця жовта сука краде ваші тельбухи, вкусіть її, вбийте її, худа сука, яка спостерігала за підвечірком моїх благородних псів, скористалася цим змішанням морд і лап, щоб викрасти в них їжу, он вона, летить, зігнувшись, тремтячи, підім’явши хвоста, тягнучи тельбух по еспланаді, аж доки не зникає за каплицею. Ще до того, як мої чорні пси здогадуються про свою ганьбу, цей робітник кидає їм нову кістку. Він зробив це, щоб відволікти їх і приховати втечу чаклунки? Певен, що на завтрашніх виборах він дорого оцінить свій голос, їстиме моє м’ясо, питиме моє вино, а потім проголосує проти мене, бо мене він ненавидить.

— Та жовта сука твоя?

— Ні, хазяйчику. Вона нічийна.

— Як це нічийна?

— Вона іноді приходить сюди попорпатися у смітті з кухні. Вона також гуляє в парку, коли ви виїжджаєте на коні разом зі своїми чорними псами.

— І чому її не виженуть із парку?

— Сеньйора не дає нам її вигнати.

Мої змучені пси влягаються у свіжому бур’яні, який росте поруч із канавою. Цілий ранок вони гасали двором, де різали телят для святкування моєї перемоги на виборах. Сьогодні там знову з’явилася жовта сука, яка облизувала закривавлені шкури, що звисали з воріт, замурзавши свою морду кров’ю, яку смоктали збожеволілі від спеки липкі мухи, там, біля свинарників з іншого боку еспланади, де кнурі чухають свої спини об огорожі. Жовта сука — це худа, жадібна, ненаситна й невтомна закарлючка, здатна з’їсти будь-що, навіть найогиднішу річ. Вона кружляє між ногами коней, прив’язаних до жердини, згорблена через своє бажання вкусити їх за кісточки. Вона обмежується обнюхуванням калюжі з власною сечею чи сечею інших тварин, немовби в очікуванні більших насолод. Треба поговорити з Інес з приводу цієї жовтої суки, так не має бути, Інес так легко прихистити таку нікчемну тварюку, як ця, хоча сама вона ніколи не виходить на сонце без капелюшка з вуаллю, а без рукавичок гілку з землі не підніме.

***

Був вечір, коли я влігся поруч із нею на подвір'ї. Я накрив її ноги одним пончо з вікуньї, а свої — іншим. І так ми дивилися, як на небі спалахують чудернацькі вогні зірок, поміж тіней, які звисають