Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

Павло зупиняється біля мого будинку, допомагає мені вийти. Відкриває ще одні дверцята та забирає квіти з сидіння.

-Катюша, тоді до завтра,- після легкого поцілунку в губи, подає мені букет,- Заберу тебе після роботи.

-Добре. До зустрічі,- теж його обіймаю та зникаю за дверима підʼїзду. Підіймаюсь сходима на третій поверх та відкриваю двері ключем з надією, що Юлька вже спить. Намагаюся акуратно та тихенько зайти, зняти з себе взуття та пройти до своєї кімнати.

-Ооо, ти все ж таки прийшла,- голос з кухні не дає мені нікуди подітися, тому йду на світло кухні.

-Так, я вже є, але дуже хочу піти спати.

-Нічого собі. В мене немає слів, Катю, як ж це краса! Який шикарний букет!,- схлипувала від радості побачених квітів,- Це, що Паша тобі таке подарував?

-Так і дійсно дуже гарні квіти.

-В нас була десь ваза, поставимо в воду,- дістає з тумбочки гарну кришталеву вазу та набирає води в неї,- Розказуй, як в тебе вечір пройшов?

-Незабутньо та романтично,- моє обличчя напевно видає все, особливо очі, які сіяють щастям. Ставлю квіти до вази, вдихаю неймовірний солодкий аромат квіткового запаху,- Напевно потрібно ще раз подякувати за квіти. Напишу йому смс.

-Обов’язково,- теж милується бутонами, а я дотягуюсь до сумочки та намагаюся дістати телефон. Коли витягую, то падає на підлогу блокнот та  декілька бумаг з роботи.

-Ну чому я не можу бути акуратною? Все як завжди,- намагаюся все закласти назад та Юля мені в цьому допомагає.

-А це, що таке?,- підіймає згорнуту в пару раз аркуш з написом Катерині.

-Уяви не маю, давай подивимось що це,- розгортаю листок з надписом, від якого я втрачаю себе, в думках лише одне. Хто міг мені це написати?- Юля, це здається записка точно для мене.

-Що там написано, дай я теж почитаю,- вириває з моїх рук та уважно читає в голос,- «Час швидко плине, ти як іграшка набриднеш йому. А Павло був, є і буде моїм». Катю, що це таке? Я щось не розумію.

-Я теж нічого вже не розумію. Як ось це,- показую нервово на клятий листок бумаги з написом,- Опинилося в моїй сумці? Правильно Віка підчеркнула, я комусь перейшла дорогу.

-Невже Оксана Василівна? Та ні, не може це бути,- блукає в здогадках подруга, а я навіть не знаю, що їй відповісти. Очима знову вдивляюсь в незвичайну записку адресована мені. Напевно мені цю записку підкинули коли була на роботі. Про те, що я зустрічаюся з Павлом знала тільки моя подруга. Ну і звісно його сім’я. Не вже дійсно це Оксана? І невже на роботі є хтось, хто їй в цьому допоміг?