Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Велів жоні трудитися. Не так,

Аби вона роботі віддавалась

Одаль від мужа. Вдвох – якось веселіш

Із позирками й усмішками впору.

Бо усмішка тваринам недоступна.

В ній сяє розуму людського зблиск,

Пожива для любови. А любов —

Хіба не скарб у нашому житті?

Створив нас Бог для радощів розумних.

Стежини потайні, привітні сховки

Щедротної природи геть здичіють

Без нас, допоки не народим

Й не виростимо помічних дітей…

Коли ж у тебе з балачок пересит, —

Побудем нарізно. Адже й самотність —

Аби недовга! – корисна для душі;

По ній ще радісніше бути разом,

Бо тут мені згадалася тривожна

Й сувора Ангелова осторога,

Коли б зависливий і злобний Враг

(А він розпачливо шука підходи

До наших слабощів, аби напасти)

Не підстеріг тебе на самоті,

Беззахисну супроти зла. Удвох

Ми сильні у взаємодопомозі.

А Враг чаїться десь, щоб порізнити

Нас з Богом чи принизити любов

Подружню, котрій Враг найбільше заздрить.

Ти, Єво, створена з моєї плоті

Пульсуючої й твердого ребра.

Коли жоні загрожує безчестя

Чи напасті, її рятує муж,

То в парі відбиваються від лиха.

На те невинна Єва, незворушна,

Коханому з докором, спалахнувши,

Що недовіри тінь її торкнула

(Рум’янець вдарив їй в лице), сказала:

«Нащадку Неба і Землі Владарю!

Ти про Врага не раз попереджав.

А вчора, повертаючись від квітів

Поснулих, я почула за кущем,

Як Ангел знов тебе остерігав.

Я не злякалася, що перед Богом

Чи перед Мужем схибити змогла б.

Всіх нас ні біль, ні смерть не потривожить;

Насильства чи огид не боїмось.

Чом ти, Врагу на радість, завагався

Й засумнівався щодо мене – жінки?»

Їй заспокійливо Адам: «Господня

І людська несмертна доню Єво,

Бо ти така єси – безгрішна, чиста!

Мене не сумнів кличе умовляти

Тебе лишитися зі мною поруч.

Бажаю запобігти самій спробі

Спокус ворожих. Їхнє павутиння,

Прилипливе, могло б торкнути брудом

Тебе, хоч добре знаю: ти одкинеш

Презирливо той бруд сама. Та Враг —

Хоч там який зухвалий – не посміє

Наблизитись до нас. Адже він хитрий —

Велику силу Ангелів позводив!

Під захистом моїм він не тебе —

Мене раніш долатиме. З тобою ж

В собі я почуваю нові сили:

Стаю видющіший, мудріший, дужчий;

Готовий до нещадної борні,

Щоб нам не уступить Врагу нічого,

Удвох…» Се так дбайливий Муж і Владар

Озвавсь в Адамові. Одначе Єва,

У відданості й вірі незворушна,

Своє провадила ласкаво: «Щастя —

То геть не вимушена нерозлучність

Слабких, хоч вільно люблячих. О, ні!

Ворожа ницість не займе безгрішних,

Коли, відскочивши, впаде назад

На голову підступну. Та й не личить

Боятись нам. А буде більше чести,

Коли окремо посрамим Врага

І більшу ласку в Небесах добудем.

Адже достойніша любов і віра

Без пут – а вільно виявлена, щедра

І радісна. Хіба годиться нам

Блаженство упосліджувати райське

Тривогою, ніби премудрий Бог

Міг нас недосконалими створити.

Тоді хистке й непевне се блаженство

І раювання у такім Раю».

На те Адам: «Жоно! Усе в Творця

З’явилося довершено прекрасне,

І над усім людина. Навкруги

Блаженства нашого не затуманить

Ніщо. То лиш у нас усередині

Таїться небезпека. Та на неї

Ми розум маємо і вільну волю.

Вони непереборні для Врага.

Коли обачно й пильно упізнаєм

Назверх привабливу ману неправди

И свободі нашій не дамо того,

Що Бог виразно нам заборонив.

Та й розум можуть звабить всі оті

Цяцьковані, що їх підступний Ворог,

Коли не будем пильні, нам підкине.

Отож не наражайся на спокуси,

Обачливою будь, стій при мені

Слухняно. Бо де послух, там і вірність.

Хто в парі – той все ж легше розпізнає

В другому небезпеку для обох.

Проте, коли ти вистоїш спокуси

Сама і впевнена, що тим зміцнієш, —

То йди, будь вільна й тим мені миліша,

Ніж мною ревно стримувана. Чиста

Й невинна, утверждайся, Єво! Бог

Створив тебе такою. То продовжуй

Господнє діло». Так Прабатько Людства

Жону свою напучував. Вона,

Помовчавши, покірно-незворушна

Озвалася: «Із дозволу твого,

Усе-таки піду. Переконали

Мене твої слова про небезпеку

Неждану і підступного Врага.

Такий мене, слабкішу, не займе,

Бо як йому належну одсіч дам,

Тоді зазнає більшої ганьби».

Так мовивши, вона з руки Адама

Враз вивільнила трепетну свою —

Й побігла, ніби німфа лісова

Чи з почту Делії стрімка Дріада

Й величніша; без лука і без стріл

Готова голіруч або знаряддям

Немудрим (бо не знали ще вогню)

Із ласки Неба прикрашати Рай,

Так схожа на Помону-садівницю,

Коли та від Вертумнія втікала,

Чи діву Прозерпіну, що на неї

Юпітер хтиво важився. Адам

Не зводив з Єви люблячих очей

І вкотре умовляв її вертатись

Якнайскоріше, й вкотре обіцяла

Не гаятись, бо в затишку урочім,

Як завше, пообідають удвох

І разом одпочинуть по обіді.

О легковірна гореносна Єво!

Ти вернешся, на лихо, вже не та,

І вже ні трапеза, ні відпочинок

Не будуть радісні тобі, як доти.

Там, де ти подалась – принишкло Пекло,

Аби перепинить тебе. Безгрішну

Огидить, обезвічити, окрасти.

Туди ще засвіту скрадався той,

Хто в тілі Змія кроткого горів

Злобою. Вкручувався у кущі,

Між квітники, у сонячні поляни,

Вистежував серед алей і клумб,

При водограях і дзвінких струмках

Найімовірніші стежки людей,

Щоб їх і рід весь людський погубить,

Шукав обох. Проте плекав надію

Чи, радше, без надії сподівався

Саму зустріти Єву. І неждано

Зустрілась. Стояла в