Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Коли всі звуки та голоси стихли, не було чутно ні пострілів, ні вибухів, ні жодного руху за вікнами, Міран дозволив мені дихати. Я жадібно захоплювала повітря ротом, відчуваючи навантаження на живіт та груди під вагою його тіла. Задоволений собою, сп’янілий погляд Мірана напружено вдивлявся на специфічний звук прокручування ключа у замку.

– Лейла? – глухо запитав він, коли в дверях з’явилась дівчина у червоній сукні. – Що ти накоїла?

– Я зробила те, що повинна була зробити. – відказала сестра Мірана, пропускаючи в дім кількох чоловіків у чорних балаклавах та камуфляжній формі.

Тримаючи в руках автомати та націлюючи їх на Мірана, четверо чоловіків утримувались на деякій відстані, поки інші двоє підбігли до нас. Вони мовчки робили свою роботу і були не аби якими спеціалістами в цьому. Заламуючи руки та відтягуючи брата Лейли від мене, чоловіки надягли на нього кайданки та  змусили його лягти обличчям у підлогу, не знімаючи з прицілу.

Я ще кілька секунд відлежувалась, а коли відчула свободу, підвелась на ноги. Витираючи сльози, я зверталась очима до очей моїх рятівників, обличчя яких були приховані від впізнання та запам’ятовування. Коли жоден з присутніх не виказав жодної ознаки прихильності, я подивилась на Лейлу. Вона стояла на місці й похмурим поглядом дивилась на свого брата.

– Дякую. – зітхаю, повільно наближаючись до дверей.

– Дякуй Дамілю. – відказала вона й гордо піднявши підборіддя, пішла нагору, дозволяючи мені вийти на подвір’я.

– Лавіка!

Я вийшла з дому Мірана і зрозуміла, що заради мого порятунку було зруйновано паркан та вбито кілька охоронців, тіла яких навічно застигли у смертельному спокої. В повітрі клубився дим та аромат заліза. Коли я почула своє ім’я вдруге, то вже не звертала уваги на те, що нагадувало сцену з бойовика чи кримінальних новин.

– Лавіка.

Побачивши Даміля, якого щойно випустили з чорної автівки, я зірвалась з місця, й заливаючись сльозами побігла до нього в обійми. Не очікуючи зустріти його тут, мене переповнювали змішані емоції радості та здивування. Опинившись в теплих обіймах Даміля Оразова, та відчувши тепло його тіла, я притиснулась до нього, не в змозі контролювати себе. Тремтіння посилювалось, а ноги ставали ватяними, ледь утримуючи мене.

– Все добре, Лавіка. – він обіймав мене та лагідно погладжував волосся. – Цього більше не повториться ніколи. – запевняв його голос, – я більше не дозволю нікому скривдити тебе.

Так сталось, що саме Даміль Оразов прибув на мій порятунок з спеціальною групою швидкого реагування. Я була впевнена, що моєму батькові та його друзям потрібно буде кілька годин, щоб дістатись міста Н, та виявилось, що все було заздалегідь сплановано. Я знала лише про маячки у сережках та активатор у моєму браслеті. А було ще те, що мій татусь знайшов місцевих, які повинні були першими відреагувати на будь-який мій сигнал про допомогу.

Як мені потім розповість Арас Бура, він побачив щось в Дамілі Оразові, що викликало в ньому повагу та довіру. Він знав, що мій перший викрадач ніколи не причинить мені болю і першим кинеться під кулі, якщо буде потрібно. Тому він довірив мою охорону не лише спеціальній групі кваліфікованих людей, а й дияволу, який один єдиний раз запросив мене на побачення і зник.

Та й сам Даміль не знав, що дозвіл мого батька на деякі дії та нагляд були обмеженими. Саме тому, коли я вийшла з дому Мірана, Даміля все ще утримували в автівці, не дозволяючи йому накоїти лиха на емоціях. Саме тому, Даміль лише раз запросив мене на побачення, адже знав про наміри Мірана та його помсту, й заздалегідь попередив як мого батька так і мого приятеля Аската, що першим написав йому про моє викрадення.

– Вибач мені, Лавіка. – Даміль обхопив моє обличчя своїми теплими долонями і дочекався поки я подивлюсь в його очі. – Я більше нікому не дозволю скривдити тебе, нікому.

– То не дозволяй собі такого. – зітхаю й ображено додаю. – Цього б не сталося, якби ти запросив мене на друге побачення. – його губи розпливаються в усмішці.

– Лавіка, я готовий повзати на колінах, щоб ти погодилась піти зі мною на побачення.

– Лише одне? – запитую у нього, все ще не прийшовши до тями і не зовсім розуміючи навіщо ми говоримо про якісь дурні побачення.

– У нас є все життя на те щоб ходити на побачення. – відказує Даміль і легким поцілунком накриває мої губи.

Це був мій перший і останній раз, коли я плакала від страху за своє життя та протистояла чоловіку, що бажав використати мене задля своєї помсти. Це був останній раз, коли Даміль Оразов дозволив собі так довго тримати відстань від мене. Це був день мого усвідомлення, що я закохана у нього і не бажаю випробовувати свою Долю іншими.

Моя історія закінчилась хеппі ендом, в якому за дев’ять років з’являться двоє янголят з чорними очима як у татка. Я закінчила навчання і отримала бажану професію практикуючого лікаря – психіатра. Мені пощастило проходити практику та працювати під керівництвом шановного академіка Хамран Хафеза, приймати участь у дослідженні експериментального лікування розладів особистості у людей з посттравматичним синдромом.

Я мала нагоду побути на весіллі своєї невгамовної кузини та її коханого Аската, що викрав її за згодою обох родин. Я маю трьох племінників та двох племінниць від моїх кузенів, які за ці роки спроміглися побудувати сімейне життя з гарними та добрими дівчатами: Айрат одружився зі своєю колегою, яка була вихована поза традиціями міста Н, а Аділь навпаки, закохався та одружився з дівчиною з традиційної сім’ї.

Ми з Дамілем відіграли весілля одразу після отримання мною диплома, та не поспішали з дітьми, адже моє прагнення стати практикуючим лікарем було важливим. За всі сім років навчання не було жодного дня, коли б Даміль не приходив щоб зустрітись зі мною. Інколи зустрічі обмежувались кількома хвилинами та стриманими поцілунками, а інколи годинними побаченнями.

Наша історія кохання була зароджена помстою та вистояла крізь усі негаразди, а головне крізь час.