Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Хлопці у відповідь щось нерозбірливо мукали, на блідих обличчях було все менше слідів розумової діяльності.

– Коротше, – прийняв рішення авторитет, – шуруйте на кухню, скажете Янці, що я дозволив. Нехай вам видасть пляшку. На двох. Не більше! – Додав Ярий, дивлячись, як пожвавішали погляди мужиків.

– Дякую, шеф, стрес дуже зняти треба, трясця. – Пробубнів Зяма.

– Так, дякую, шеф, це реально був повний пипець ... – Включився Лисий.

– Шуруйте вже. На сьогоднішній день вільні!

Криміналісти попрямували до виходу з кабінету, коли Ярий гукнув їх.

– Стоп! Ви хоч золото здали?

– Звісно, ​​шеф. До Івана Геннадича відтягли, вивантажили, він порахував усе, зробили загальне фото, для звірки, і залишили. Сказав, що багато матеріалу, завтра підкаже ціну.

– Про фотку – це ви добре придумали. – Задумливо кивнув Зямі Ярий. – Гаразд, валіть вже.

Коли за підлеглими зачинилися двері, Ярий з силою провів долонями по обличчю, намагаючись заспокоїтись і зрозуміти, як взагалі можливо те, що йому щойно наговорили? Це щоб заспокоїти бійців, що розкисли, він ляпнув про гіпнотизера. Але чуйка, звіряча чуйка колишнього військового і бандита, що не перший рік ходить по лезу ножа, говорила, що справа зовсім не в гіпнозі і що морочити голову своєму новому «даху» дійсно в жодному разі не варто.

Не встиг він додумати цю думку, як на телефон з оглушливою вібрацією прийшла смс. Здригнувшись, Ярий потягся за гаджетом. І цього разу чуйка теж не підвела. Номер уже був збережений, тому не залишалося сумнівів у особистості адресанта. Там було лише одне речення. Але його вистачило, щоб авторитету стало душно в облаштованому кондиціонером кабінеті: «Диявол – не диявол, але якщо мене «морочити» – можу й осатаніти!».

***

Те, як я розмовляв із підлеглими Ярому бандитами, вразило мене самого. Не те щоб мені був у новинку зухвалий натиск. Якщо ти – менеджер з продажів, іншим чином закрити угоду часом просто не виходить. Але одна справа – дзвінок із теплого офісу та впевнені переговори із кволим клієнтом. А ось наїзд на двох карних злочинців, які були в перестрілках і мають досвід збройного пограбування – здавалося, зовсім з іншої опери. Але ж ні, все те саме. Принаймні якщо у тебе надійно прикриті тили.

Домовик на своїй території, у своєму будинку, виявився неоціненним помічником і прямо-таки ударною силою. Про що я й не забарився сказати, дякуючи Парамону на кухні за чудовий обід і шикарний перфоманс, який ми розіграли.

– Та що ти, Вікторе! Це все так, прості витівки. – Зніяковіло посміювався дух. – Звичайних смертних задурити багато розуму не треба.

– Хм ... «Задурити – багато розуму не треба» ... Гарний каламбур вийшов. Запам'ятаю, Парамоне. – Я перекочував язиком словесну конструкцію разом із м'ясною запіканкою, якою сьогодні пригощав дух будинку. Неймовірний смак.

– Вікторе, дозволь спитати.

– Звісно, ​​Парамон, слухаю.

– А... чи не обдурять тебе із золотом, Хо... Вікторе? – Як у вир пірнув домовик. – Ся лишило небагато честі у душах лиходіїв. Чого варто обдурити тебе та все золото собі забрати?

– Ти про що, друже? – Спохмурнів я, не розуміючи. – Який обдурити, Парамон? Я ж їхні думки бачу усі повністю, аж до моменту їх народження! Якщо Ярий чи хтось із його банди забажає різко збагатитися за мій рахунок – я дізнаюся навіть раніше, ніж вони на це спроможуться. І мені є чим натиснути на їхнього головного. Там «подвигів» його на пару-трійку довічних вистачить.

– Ох ... – сплеснув руками дух будинку. – Зовсім я силу Очей Роду не врахував.

Домовик раптом бухнувся навколішки і заходився так низько і швидко кланятися, що ледве не бився чолом об підлогу кухні.

– Пробач, Рід Єдиний, Рід Сущий, Рід Першотворець! Засумнівався жалюгідний дух у Твоєму Подиху!

Я сторопів на кілька секунд, а потім кинувся піднімати Парамона з колін, поки він не розбив собі лоба.

– Парамоне, що за дурниці?! Ну забув, з ким не буває? То що тепер, голову собі розбивати? Зупинися, кажу! – Гаркнув я, не в змозі навіть підняти кволого і дрібного на вигляд старого. Звідки стільки ваги в ньому?.. Магія, не інакше...

Парамон припинив самобичування і завмер по стійці смирно.

– Вибач, Хазяїне. Та лише не можна сумніватися нам. Нам по життю наказ не сумніватися у рішеннях Рода, Велеса та Хазяїна. Бо сумніви – це крок до слабкості і свавілля, а не дозволено нам сваволіти проти Господарів.

– Блін, наче кодекс японських воїнів у вас прямо... Самурай слов'янський...

– Навіщо смієшся, Хазяїне? Домовик, коли завгодно буде господарям будинку, і воїном може бути, і захисником. На своїй території, та в сильному роді, будь-який домовик – ого-го! – Однак, попри сказане, наприкінці речення голос домовика пішов на спад.

– Що тебе збентежило, Парамоне?.. – Обережно почав я. Хоч би не образити... – Я, звичайно, розумію приблизно...

– Боюся я, Вікторе... – Подивився на мене домовик. З болем у очах подивився. – Одного разу вже не зміг врятувати Господарів. Яке там урятувати! Навіть попередити не встиг... Все Церерадис клятий встиг раніше за мене.