Читати книгу - "Леді Африка"

Я пам’ятала так мало... Здерті коліна в ті часи, коли ферма лише починалася й у нас було багато проблем. Дікі штовхнув мене, коли ми билися за іграшку. Але навіть цього виявилося забагато. Значно простіше було все цілком забути.

— Він надсилатиме нам гроші, звісно, якщо зможе, — провадила вона, знову пускаючи сльозу. — Вибач дурній жінці, Берил. Вибач мені.

Цієї ночі я крутилася на канапі біля каміна, збентежена химерним поєднанням амнезії та очікування допомоги, яке розгледіла в Кларі. Я почала думати, що краще було б не відповідати на її першу телеграму, а ще краще — жодних телеграм від неї не отримувати. Але тепер усе сталось як сталось — і ми застрягли в цьому невизначеному стані.

Десь за північ, задовго по тому, як згас вогонь, почався дощ. Я почула наближення кроків, а потім побачила Клару, яка сіла біля мене й підібгала коліна.

Вона була в нічній сорочці та халаті, босоніж, із запаленою свічкою в руці. На спину їй спадало волосся, й це робило її значно молодшою.

— Ллє як із відра.

— Постарайся не зважати не це. О цій порі постійно дощить.

— Ні, я маю на увазі, всередині.

Вона потягнула мене в одну з маленьких кімнат, де, притулившись один до одного на спільному ліжку, лежали хлопчики, а з діри в даху на ковдри стікала вода. Вона лилася просто на дітей, але їм чомусь забракло глузду встати з ліжка.

— Давайте посунемо ліжко, — запропонувала я.

— Авжеж, — озвалася Клара. Було очевидно, що сама вона про це ніколи б не подумала. Хлопці спустилися на підлогу, й ми з Кларою присунули ліжко до іншої стіни.

— Тут також вогко.

Друга спальня була трохи сухіша. Ми знайшли на кухні відра, щоб у них стікала вода, та почали обходити кімнату за кімнатою, шукаючи найбезпечніших місць для меблів.

— Це безнадійно, — сплеснула руками Клара.

— Це лише невеличкий дощ.

Я зітхнула.

— Ви ж, хлопці, не боїтеся розтанути?

Але вони здалися мені раптом зменшеними копіями Клари. Алекс притискав до грудей потертого ведмедика Тедді, названого на честь Рузвельта. Він смикав його за вухо з таким виглядом, мовби готувався сховатися в шафу.

— Нам потрібно лише перетерпіти цю ніч, — пояснила я. — Завтра прийдуть працівники, й ми подивимося, чи можна полагодити дах.

— Гадаю, тут найсухіше, — мати сіла на канапу. — Ти не проти, якщо ми з хлопцями займемо твоє місце?

— Зовсім ні.

Я знову зітхнула.

— Дякую. І було б чудово розвести вогонь, чи не так, хлопці?

Дрова відволожилися, від них було забагато кіптяви і розвести вогонь виявилося дуже складно. Поки мені нарешті це вдалося, я була надто виснажена, щоб знову пересовувати ліжка. Впала на перше-ліпше, загорнулась у вогкі простирадла й спробувала заснути.

Злива періщила цілий наступний день. До полудня Клара впала у відчай. Карен прийшла, щоб спробувати якось допомогти, але злива не вщухала, й вода просочувалася звідусіль. Зрештою довелося перевезти Клару з хлопчиками в головний будинок.

— Мені справді дуже соромно за ці незручності, — знову й знову повторювала Карен.

— Це не ваша провина, — запевнила її Клара, збираючи вологі пасма волосся та закріплюючи їх шпильками.

Але щось у її тоні свідчило, що вона вважає відповідальними за це Карен або мене. Навряд чи варто було чекати від неї хоча б трохи кмітливості або терпіння, й мені сумно було на неї дивитися. Як, напевне, жахливо, коли все одночасно валиться на тебе. Приміром, оцей дощ, а про втрату чоловіка годі й казати. Вона була настільки жалюгідною, що я навіть не могла на неї гніватися, але не могла й допомогти. До вечора я так стомилася від усього цього, що втекла до «Соясамбу», до своїх коней — до роботи, яка завжди була зрозумілою і могла мене заспокоїти.

— Я повернуся у вихідні, — сказала я та рвонула звідти автівкою Ді, здіймаючи густі бризки червоного болота.

27

— Я справді подбала про те, щоб прибрати й приготувати для них будинок, — сказала Карен. — Дощ є дощ. Що я могла вдіяти? — Сподіваюся, вона принаймні залишила якісь гроші.

— Ані рупії.

Я була страшенно збентежена.

— Дозвольте, я вам щось заплачу.

— Не кажи дурниць. Це не твоя справа. Хоча... можеш залишитися та підбадьорити мене. Я почувалась самотньо.

Пізно вночі знову почалася злива. Таке трапляється в травні, й доволі часто — сейсмічні заливні дощі йдуть собі та йдуть, перетворюють дороги на канави, а канави — на протоки, яких ні перейти, ні переїхати.

— Ти не можеш повертатися такої сльоти, — сказала Карен наступного ранку; вона стояла на відкритій веранді й дивилася на сірі потоки, що падали згори.

— Ді мене шукатиме. Я маю спробувати.

— Він розумна людина... У всякому разі, час від часу. Ти ж не можеш поплисти додому.

Ми ще не закінчили розмови, як у дім забіг майже голий сомалійських хлопчик; з його струнких стегон стікало червонясте болото.

— Бедар їде, — оголосив він. — Незабаром буде тут. Вочевидь, Бедар — це Деніс. З обличчя Карен було помітно, яким щастям для неї стала ця новина; вона завела хлопця в дім і наполягла на тому, щоб він помився, перевдягнуся та поїв, перш ніж іти.

— Денісові слуги надзвичайно йому віддані, — сказала вона, витираючи бавовняною ганчіркою мокрі сліди, які залишили на плитці босі ноги хлопчика. Навколо товклися слуги, але їй, певно, подобалося працювати самій.

— Вони вважають Деніса одним із них. Гадаю, вони б лягли левові в пащу, якби він попросив.

Я відчула, що вона потроху втрачає пильність, і поволі почала наближатися до більш особистого.

— А як ви потоваришували?

— На полюванні кілька років тому. Він приїхав із Деламером та зліг із жахливою лихоманкою, тож мусив залишитися. Я тоді вже зневірилася знайти тут собі товариство, аж раптом трапився він.

Карен на мить відірвалася від