Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

***

Коли Надія в самій лише нічній сорочці буквально звалилася з дерева, у всіх чотирьох свідків її падіння відвиснули щелепи. Однак Мирославові здавалося, що найбільш здивований він, бо жінки відразу заходилися вирішувати свої проблеми.

Першою до тями прийшла Тетяна Доля. Вона стала кричати і звинувачувати Надію в тому, що вона хоче зжити її зі світу. Ще запитувала про якийсь газ.

Вероніка Кіт стримувала подругу, але неохоче, скоріш для годиться.

Надія лише нажахано відсунулася від них до дерева й заплющила очі. Так роблять маленькі діти, вважаючи, що коли не видно їм, то і їх не бачать.

— Стоп! — Мирослав спробував урешті спинити Тетянин лемент. — Ви впевнені, що це саме ваш «привид»? Тут темно, і взагалі…

— Тоді теж було темно, — прокричала Тетяна, — але цю нічну сорочку я впізнаю з тисячі.

Усі четверо одночасно перевели погляд на Надію. Вони щойно усвідомили, що жінка сидить на холодній промерзлій землі в самій сорочці.

— Може, ви підведетеся? — якомога лагідніше звернувся до неї Мирослав.

Надія лише мовчки похитала головою, ледь стримуючи сльози.

— Ну ж бо, Надю, — Вероніка покинула втішати Тетяну й простягла руки до Надії, — ти ж не сидітимеш тут усеньку ніч.

Цього разу жінка послухалася. Опершись однією рукою об стовбур, а другою об простерту Веронічину долоню, Надія повільно підвелася. Мирослав зняв із себе куртку й накинув їй на голі плечі.

— Пробачте мені, — почала схлипувати Надія, — я не… я не хотіла. Але це все я.

— Що ти? — запитала Кіт.

— Ось… — знову розплакалася Надія і тицьнула голу ногу. На ній усі розгледіли глибокий поріз.

— Ти була в домі Андрія?!

— Але чому, Надю? — Вероніка випередила Мирослава.

Надія почала розповідати, але за її схлипуваннями й голосним плачем щось розібрати було марно.

— Вона що, сомнамбула? — прошепотіла Олеся.

— Хто? — перепитав Мирослав.

— Ну сомнамбулізм, місячна хвороба… — цмокнула дівчина.

Хлопець усе ще спантеличено дивився на дружину.

— Знаєш, тобі варто читати ще щось, окрім Кримінального кодексу, — кинула шпильку Олеся, — ну або хоча б відосики якісь розвивальні дивитися.

— Сомнамбула — це сновида, — утрутилася Вероніка.

— Сновида… — лише й зміг повторити Мирослав.

— Це… це началося недавно, — Надія тернула рукавом куртки мокрі від сліз щоки, — хотя, єслі чесно, в молодості, коли мені діагноз поставили, що типу дєток у мене не буде, я теж ходила ночами, але коли Стасіком завагітніла, все пройшло. А от тепер оп’ять.

— Тобто каталізатором до твого ходіння уві сні є глибокий стрес, — зробила висновок Вероніка.

— Ага, або розлад психіки й погана генетика, — не змогла промовчати Олеся.

Надія схлипнула і знову почала плакати.

— Що? — розвела руками Олеся, коли Мирослав кинув на неї гострий погляд.

— Я ж нікому не хотіла врєда, — схлипувала Надія. — Я даже не знала, що я кудись по ночам ходю. Сьогодні мені снилося, що я кушать сім’ї готую. На плиті все кипить: і борщик, і варенички, і кампотік…

Вероніка з Тетяною перезирнулися.

— На газовій плиті? — уточнила Вероніка.

— А це має якесь значення? — насмішкувато запитала Олеся.

Вероніка кинула на Олесю короткий погляд і нічого не відповіла на колюче запитання.

«Якщо така розумна людина, як Вероніка Кіт, про це запитує, значить, у цьому є сенс», — майнула думка Мирославові, але він не встиг її розвинути, бо почув неподалік кроки.

— Я ізвіняюся, — до них грізно наближався Денис Ластівенко, тримаючи в руці сокиру, — якого хріна ви тут робите з моєю дружиною?

— Краще спитав би, що його дружина робить із нами, — пробубніла Олеся.

Мирослав подумки всміхнувся гарячому гумору коханої.

— Денисе, повірте, це зайве, — Мирослав указав на сокиру в руках сусіда, краєм ока помітивши, що діти Ластівенків теж визирають із-за паркану.

— Це ми ще побачимо! — прогримів чоловік. Денис розштовхнув усіх і обійняв Надію за плечі. — З тобою все нормально? — запитав він.

Надія лише мовчки кивнула і знову заплакала.

— Денисе, ми знаємо, що Надія — сновида, — промовив Мирослав.

— Так і шо? — розізлився чоловік. — Ти нас за