Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

285
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 93
Перейти на сторінку:
йому посидіти в приймальні? Це трохи відпружить його.

Жінка на ім’я Пілар за столом розмовляє телефоном; вона всміхається мені, та я вдаю, ніби не помічаю цього. Тут багато стільців, і Ма вибирає один для мене. Я дивлюся, як вона йде з лікарями. Щоб не побігти слідом, я хапаюся за стільця.

У телевізорі показують планету футболу: гравці бігають у здоровенних наплічниках і шоломах. Цікаво, це відбувається насправді чи лише намальоване? Я дивлюся на скло з рибками, але воно надто далеко, і рибок я не бачу, хоч вони мають бути там, бо не вміють ходити. Двері, куди зайшла Ма, зачинені не надто щільно, і мені здається, ніби я чую її голос. Навіщо вони беруть у неї кров, сечу й нігті? Вона все ще там, дарма що я її не бачу. Зрештою, як не бачив і тоді, коли вона залишалась у Кімнаті, поки я втілював наш план Великої Втечі. Старий Нік утік у своїй вантажівці, його немає ні в Кімнаті, ні в Зовні. Я не бачу його й у телевізорі. Від цих роздумів мені починає боліти голова.

Маска мене страшенно дратує, і я піднімаю її на лоба. Всередині її щось тверде — гадаю, це дріт. Завдяки масці волосся не падає мені на очі. Тепер у телевізорі показують місто з розтрощеними танками і якогось зарюманого діда. Ма вже дуже-дуже давно в тій кімнаті. Ану ж їй там роблять боляче? Жінка на ім’я Пілар усе базікає телефоном. На іншій планеті показують одягнених у піджаки чоловіків; вони про щось розмовляють у величезній кімнаті; мені здається, що між ними якась суперечка. Вони без кінця-краю теревенять.

Потім картинка на екрані змінюється — і я бачу Ма, що несе на руках якогось хлопчика — таж це я!

Я підхоплююся й підходжу до екрана. Я там, як у Дзеркалі, тільки зовсім крихітний. Під зображенням біжать слова: «МІСЦЕВІ НОВИНИ. КОРОТКИЙ ОГЛЯД». Якась жінка говорить, але я її не бачу: «...нежонатий чоловік обернув повітку у своєму саду на неприступну темницю двадцять першого століття. Жертви цього деспота мають моторошний вигляд і, здається, перебувають у кататонічному стані після довгого кошмару ув’язнення». Тут я бачу, як офіцерка Оу намагається накинути мені на голову ковдру, а я скидаю її. Невідомий голос промовляє: «Ось видно, як захарчований хлопчик, що не може ходити, інстинктивно відбивається від одного зі своїх рятівників».

— Ма! — кричу я.

Проте вона не з’являється. Я чую, як Ма озивається:

— Зажди ще кілька хвилин.

— Це ми! Нас показують у Телевізорі!

Але тут екран гасне. Пілар устає, спрямувавши на телевізор дистанційку, і позирає на мене. З кімнати виходить лікар Клей і щось сердито каже Пілар.

— Увімкніть знову, — прошу я. — Це ж ми, я хочу побачити нас.

— Мені страшенно, страшенно шкода... — каже Пілар.

— Джеку, хочеш приєднатися до мамуні? — Лікар Клей простягає мені руку в кумедному білому пластику. Я його не торкаюся. — Надінь маску, не забувай про неї.

Я опускаю маску на носа і йду слідом за лікарем, не дуже близько від нього.

Ма сидить на невеличкому високому ліжку, одягнена в паперову сукню з розрізом на спині. Люди, що живуть у Зовні, носять дуже смішний одяг.

— Їм довелося забрати мої речі.

Це голос Ма, дарма що за маскою я не бачу, звідки він виходить.

Звиваючись, я забираюся на її коліна.

— Я бачив нас у телевізорі.

— Я чула. Якими ми були на екрані?

— Маленькими.

Я смикаю її за сукню, але вона не піднімається.

— Не тепер, — каже Ма, цьомаючи мене в кутик ока, але мені хочеться зовсім іншого. — Ти казав...

Я нічого не казав.

— Що ж до вашого зап’ястка, — каже лікарка Кендрик, — то кістку, очевидно, доведеться знову зламати.

— Ні! — кричу я.

— Ш-ш-ш, усе гаразд, — каже мені Ма.

— Коли ми це будемо робити, вона спатиме, — пояснює лікарка Кендрик, дивлячись на мене. — Хірург уставить туди металевий штир, щоб зап’ясток працював ліпше.

— Як у кіборга?

— У кого?

— Ага, точнісінько як у кіборга, — каже Ма, всміхаючись мені.

— Але тепер найголовніше — вилікувати зуб, — каже лікарка Кендрик. — Тому я випишу вам курс антибіотиків і надсильних анальгетиків.

Я голосно позіхаю.

— Я знаю, — каже Ма, — тобі давно вже пора спати.

Лікарка Кендрик питає:

— Може, я швиденько дам раду і Джекові?

— Я ж сказала: не тепер.

Що-що вона хоче дати мені?

— Це іграшка така? — пошепки питаюся я в Ма.

— У цьому немає ніякої потреби, — каже Ма лікарці Кендрик. — Повірте мені на слово.

— Ми просто йдемо за усталеною процедурою для таких випадків, — заперечує лікар Клей.

— А вам часто доводилося мати справу з такими випадками? — сердиться Ма, і я це добре відчуваю.

Він хитає головою:

— Інші травматичні ситуації траплялися, але, не дуритиму вас, нічого схожого на ваш випадок іще не було! Ось чому ми мусимо зробити все як годиться і з самого початку забезпечити вам щонайліпше лікування.

— Ніякого лікування Джек не потребує. Він потребує сну, — крізь зуби цідить Ма. — Він завжди був під моїм оком, і з ним нічого не траплялося. Нічого такого, на що ви натякаєте.

Медики ззираються, а тоді лікарка Кендрик каже:

— Я зовсім не хотіла...

— Ці всі роки я дбала про нього.

— Мабуть, так воно і є, — озивається лікар Клей.

— Так, дбала.

По обличчю Ма течуть сльози, одна, зовсім темна, збігає по краю її маски. Чому вони змушують її плакати?

— А тепер йому треба тільки одне... він засинає на ходу...

Я зовсім не засинаю.

— Чудово розумію вас, — каже лікар Клей. — Виміряємо зріст і вагу, а вона змаже йому садна. Згода?

Подумавши трохи, Ма киває.

Я не хочу, щоб лікарка Кендрик торкалася мене, але залюбки встаю на машинку, що показує мою вагу. Один раз я ненавмисно притуляюся до стіни, проте Ма виструнчує мене. Потім я стаю коло цифр, точнісінько як ми робили біля Дверей, одначе цифр тут багато більше, і всі лінії пряміші.

— Ти молодець, — хвалить мене лікар Клей.

Лікарка Кендрик весь час щось пише. Вона оглядає за допомогою якихось приладів мої очі, вуха

1 ... 46 47 48 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"