Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Вибач, приятелю. Ти не винен. Коли знову приїдеш?

— Не раніше першого тижня лютого.

— Лютого!

— І то лише в тому разі, якщо наберу ще парочку замовлень.

— Я не можу стільки чекати. Мені треба полагодити її зараз. Гарі вважає, що вода вже піднімається.

— Якщо почнеться повінь, я не зможу приїхати ще довше.

— І що ж мені діяти?

— Слухай, я можу дати тобі кілька порад, — мовив Дейв. — Маєш ручку?

Нейтан помацав навколо і знайшов ручку під телефоном. На тумбочці лежав пошарпаний обліковий журнал, і Нейтан розгорнув його на чистій сторінці ближче до кінця. Й почав записувати.

— Це я вже пробував, — промовив він за кілька хвилин.

— Ясно, що ж, у такому разі... — Дейв знову почав пояснювати. Вже за кілька слів Нейтан припинив записувати. Це він теж уже пробував. Він був практично певен, що в холодильній камері слід замінити якісь деталі. Він уже почав згортати журнал — і зупинився. Дейв ще продовжував говорити йому у вухо, а Нейтан перегорнув кілька сторінок.

Будь-хто, виходячи за паркан навколо будинку, мусив записати, куди він зібрався й коли повернеться. В теорії журнал мав заповнюватися повсякчас. На практиці це робилося лише тоді, коли люди не забували записуватися.

Слухаючи упіввуха, Нейтан прочитав останні записи. Гарі сьогодні поїхав перевірити свердловину, а Ільза — Нейтан провів пальцем по її запису — і справді катається в паддоці далі по дорозі, як і сказав Саймон. Це був той самий паддок, де вона їздила в ранок зникнення її чоловіка, пригадалося Нейтанові. Там Кемерон востаннє зупинився перемовитися з нею, перш ніж поїхати.

— Мені шкода, приятелю, — промовив тим часом Дейв, і Нейтан знову включився в розмову. Дейв явно очікував на відповідь.

— Дякую, спробую ще раз сам полагодити, — озвався Нейтан.

— Я не про холодильну камеру, — сказав Дейв, і навіть через телефон відчувалося, що він хмуриться. — Я казав, мені шкода через те, що сталося з Кемероном.

— А! Ясно. Дякую.

— Він мені дуже подобався. Добрий був чолов’яга.

— Ага.

— Уявляю, який це був жахливий шок.

— Так.

— Не знаєш, чому він, ну, вчинив так?

Нейтан погортав журнал до дати Кемеронового зникнення. Побачив братові тверді великі літери: «ЛИМАНОВІ ГОРИ». Нейтан відчув тиск у грудях. Відповідно до журналу, Кемерон розраховував повернутися наступного дня до вечері, якщо не раніше. Нейтан дістав із задньої кишені Кемеронову листівку. Одне слово тим самим почерком. «Пробач».

— Ні, — відповів Нейтан. — Гадки не маю.

Рядок над Кемероновим записом був заповнений прописними літерами Ліз, яка зазначала, що взяла напрокат кобилу Софі, поверне по обіді. В рядку над цим записом Гарі повідомляв, що вони з Саймоном їдуть перевіряти свердловини й мають повернутися до вечері. Попереднього дня Баб з помилками нашкрябав, що переночує на північному пасовиську, а тоді поїде в Леманові гори на зустріч з братом. Нейтан провів пальцем по навколишніх записах. У день Кемеронового зникнення більше записів не було. Він погортав кілька сторінок назад, потім уперед і нарешті згорнув журнал.

— Ну гаразд, приятелю, — говорив Дейв. У його голосі відчувалася ніякова нотка. — Я розумію, що зараз у тебе не найкращий час, але мені все одно доведеться виставити тобі рахунок.

— Зрозуміло, — вихопилося в Нейтана з більшою гіркотою, ніж він думав.

— Боюся, я не маю вибору. Я на північній дорозі витратив сотню тільки на бензин.

— Знаю.

У Нейтана аж серце опустилося, як завжди, коли йшлося про гроші.

— Слухай, оскільки це Різдво, я зроблю тобі знижку.

— Правда? Дякую.

— Нема за що. У четвер мені все одно треба було в Атертон, тож я не зовсім змарнував час.

— Ти їздив у Атертон?

Якась думка майнула в голові. Він спробував її зловити, але вона розтанула раніше, ніж устигла сформуватися.

— Так, проблеми з генератором. І ще раз: мені шкода через Кема. Страшенно прикро, що ніхто не натрапив на нього вчасно і не встиг допомогти.

Знову щось його шарпнуло. Цього разу різкіше, але теж швидко промайнуло.

— Дякую, Дейве.

— Щасти з холодильною камерою.

Тільки на щастя й лишається сподіватися. Повісивши слухавку, Нейтан довгу хвилю дивився на телефон. Нарешті обернув голову — і здригнувся, побачивши людину, яка стояла, прихилившись до дверей Ільзиного кабінету та спостерігаючи за ним. Знову Саймон. Цікаво, подумав Нейтан, скільки він уже тут стоїть.

— Ви ще чогось хотіли? — Нейтан почав уже його обходити, але Саймон водночас із ним нерішуче зробив півкроку — й вони обоє ніяково застигли.

— А в поліції більше нічого не кажуть про те, що, на їхню думку, сталося з Кемероном?

— Ні. А що?

— Просто поцікавився. Він мені дуже подобався. Але поліція серйозно поставилася до справи?

— Здається. Та в наших краях усім займається фактично один коп.

— Знаю. Це так дивно, — Саймон коротко засміявся. — А він приїде сюди допитувати усіх нас?

— У маєток? — перепитав Нейтан. Чоловік аж вібрував від нервової енергії, і Нейтан роздратувався. — А навіть якщо приїде, яка проблема?

— Ніякої. Звісно, ніякої, — мовив Саймон і розтулив рота щось додати, проте передумав. Вони дивилися один на одного.

— А як, ви кажете, ви познайомилися з Кемероном?

— У пабі. Коли ми приїхали в місто.

— З заходу.

— Щира правда.

— Важкувато доїхати сюди з заходу о цій порі року, — мовив Нейтан. — Дороги в пустелі переважно перекриті.

— І не кажіть! Нам довелося їхати мальовничою трасою. Зробили петлю на південь.

— Ясно.

У цій австралійській глушині завжди більше роботи, ніж туристів, готових до неї взятися, але Нейтанові стало цікаво, чому Кем найняв саме цю парочку. В цю пору року навіть роботи не так уже й багато. Йому пригадався телефонний дзвінок, який він зробив учора ввечері. «Дякую вам за те, що зацікавилися „Північними квітами“!»

— А нагадайте, звідки ви двоє приїхали?

— В Англії? З Гемпширу.

— Це на півночі?

— Ні. На півдні. А що?

— Та нічого.

— Це якось пов’язано з тою жінкою, про яку ви говорили? З Дженною? — запитав Саймон тихим голосом, і Нейтан обернув голову.

— Ви щось знаєте про це? Чи про неї?

Саймон помітив його тон.

— Ні. Звісно, ні. Звідки?

— Це