Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

Оформлення натякало на те, що в її дядька не бракує грошей, і це наповнило Ельжбету додатковою рішучістю. Вона пішла за Мошинським, який стояв біля узголів’я хворого, як вірний пес, що оберігає свого господаря.

Ельжбета впала навколішки біля ліжка хворого й поцілувала плямисту руку старого.

– Радий бачити тебе, дитино, — сказав дядько Леон, кашляючи з глибини грудей і нехороше при тому посвистуючи.

– І я рада бачити твого благодійника, — відповіла вона, палко потискуючи руку, яка могла її знищити чи обсипати золотом.

– До мене дійшли тривожні чутки, дитино, про те, як ти живеш у Варшаві, незважаючи на своє вдівство, — у голосі твого дядька була суворість... - Ти не тільки грішиш, проклинаєш свою душу, але й паплюжиш ім’я нашого роду...

Хрипкий подих старого перейшов у жахливий кашель. Ельжбета уважно шукала сліди крові у нього на вустах та на підодіяльнику, які вказували б на чахотку, але не побачила жодної червоної плямки.

– Це Миколай залишив мене саму в цих муках, беззахисну і наражену на знущання та злидні, – пожалілась вона дядькові, відчуваючи, як на її очі наверталися сльози, – я попереджала свого чоловіка, щоб він покинув Радзивілла, поки ще є час. З москалями ніхто не може виграти, надто вони розсілися в нашій батьківщині і рано чи пізно задушать її, як лис жирну гуску.

Рука старого міцніше стиснула її долоню в заспокійливому жесті.

– Ти лише нестала жінка, і це пояснює твої дії, хоча й не виправдовує їх. Дитино, тобі потрібні чоловіче слово і рука, щоб вести тебе. Мій брат, твій батько, рекомендував тебе моїй опіці перед тим, як пішов на війну. На жаль, я не вплинув на твою матір, коли вона вирішила здійснити цей нещасливий шлюб. Через це ти пішла хибним шляхом, але тепер можеш змінити своє життя. Але про це ми поговоримо пізніше...

Хрипи старого перейшли у кашель, що дало Ельжбеті час зібратися з думками.

Старостина була здивована ходом цієї першої розмови. Вона чекала громів і докорів за те, що покинула чоловіка і за непристойне життя, яке вела у Варшаві. А тут вона отримувала лише лагідні докори. Вона відклала глибші думки на потім й зосередилася на ролі розкаяної грішниці.

– Я також винна, я повинна намагатися краще зрозуміти Миколая, бути кращою дружиною...

– Звичайно ж, моя дитино, бо так наказують священики», — суворо перебив її дядько. – Але те, що сталося, не повернеш, навіть якщо ти проллєш ціле море сліз. Твій чоловік помер, а я сам наближаюся до Царства Божого.

Ельжбета зробила нажахане обличчя.

– Нехай дядечко так не говорить, з дядечком усе буде добре. Я привезла з собою чудового медика з Варшави. З його допомогою дядечко поверне собі здоров’я.

– У мене вже є медик, пан Плафт.

– Нехай зараз пан Казанова ознайомиться з вашими недугами.

– Казанова, він італієць? – у голосі старого була неприхована недовіра.

– Венеціанець, висококваліфікований у медицині. Він врятував мені життя під час подорожі, коли на нас по дорозі напали бандити.

– Як це напали? Як? Що? Розкажи мені!

Голос дядька зірвався під новим нападом кашлю.

– Це були московські дезертири...

Ельжбета розповіла про напад і про загибель слуг, таємно сподіваючись, що її нещастя пом’якшить дядькове серце.

І справді, старий був шокований.

– До чого дійшло, коли хлопи серед білого дня лазять по дорогах, - нарікав він пану Мошинському. – За старих часів шляхта зібралася б і в одну мить перебила негідників.

Управляючий з повагою кивнув.

– Панове-браття бояться вихопити шаблі, щоб москалі знову не звинуватили їх у бунті. Тут, в окрузі, багато хто служив у князя Радзивілла у війську та по маєтках. Тепер, коли князь у вигнанні, ніхто не хоче виходити й ризикувати зіткненням із Москвою.

– Чому ти не взяла більше слуг? – дорікнув дядько Ельжбеті, - ти ж знаєш, що часи скрутні.

– Миколай залишив одні борги, я ледве могла собі дозволити цих кількох слуг, – зізналася та, вронивши сльозу. – Мені ледве вистачило грошей, щоб заплатити за послуги пана Казанови… - Вона витерла рукою вологу зі щоки. – Я вас дуже прошу, нехай дядечко погодиться прийняти лікаря.

– Гаразд, дитино, я його прийму. Мабуть, він хоробрий чоловік, хоч і іноземець в підстрелених штанях. Мені він вже точно не зашкодить. Зараз же, вибачте, я дуже втомився. Пан Мошинський розпоряджається у садибі, з ним про все радься.

Ельжбета глянула на управителя, який дивився на неї спід нахмурених бровей. Вона припускала, що пан Мошинський знає своє і, безумовно, може завдати їй багато шкоди під час розмови сам-на-сам з її дядьком. Вона вирішила, що треба купити старого шляхтича, усміхнулася йому й покірно схилила шию.

– В усьому покладаюся на пана Мошинського і дозволь мені піклуватися про дядечка до того часу, доки він не відновить сил.

– Присутність тебе і Юлії скрасить мої дні, — відповів дядько й заплющив повіки.

Пан Мошинський накрив страждаючого хазяїна піриною і глянув на двері. Ельжбета піднялася з колін, і вони обоє вийшли з алькову.

– А чому Юлія не вийшла мене привітати? – запитала вона управляючого.

– Милостива панна зараз в Слуцьку, де вона складає обітницькі дари і молиться перед святим образом за одужання свого дядька. Сьогодні чи завтра вона має прибути до двору.

Пан Мошинський перестав стукати палицею й зупинився перед високими сосновими дверима.

– Тут кімната милостивої пані. Багажі я вже наказав перенести сюди.

– А де буде жити пан Казанова? – запитала старостина, перш ніж до неї дійшло, що їй слід було зараз прикусити язика.

– На другій стороні будинку, — холодно відповів пан Мошинський.

Ельжбета могла заприсягтися, що помітила в його очах іронічне задоволення.

Вона попрощалася з ним і зайшла до кімнати. В її новому місці розташування була своя піч і два вікна, що виходили в сад. Ельжбета помітила, що приміщення досить просторе для однієї людини. Меблів було мало, лише найнеобхідніші: стіл із срібним свічником на пару свічок, стілець, комод і шафа. Зате було багато завіс, тканин і килимів,