Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Маркус узявся проглядати документи, витягуючи їх навмання, переконаний, що короткого ознайомлення з ними вистачило б, аби зрозуміти, чи можуть вони його зацікавити. Та вже після перших рядків на витягнутих наосліп аркушах йому стало зрозуміло: те, що він бачив перед собою, було не звичайним архівом медичних карток чи бюрократичними шаблонами.

Маркус натрапив на особистий щоденник Джозефа Кроппа.

У ньому можна було відшукати відповіді на всі запитання. Утім найбільшою перешкодою на шляху до пошуків правди якраз і були масштаби отого кладовища інформації. Не маючи якогось логічного підходу, Маркус мусив довіритися випадку. Він узявся гортати записи Кроппа.

«Так само, як і дорослим, неповнолітнім притаманна природна схильність до вбивства, — писав психіатр, — що проявляється лише в підлітковому віці. Як показує практика, саме підлітки відповідальні за масові вбивства в школах із застосуванням вогнепальної зброї, для яких характерна особлива холоднокровність. Поряд зі шкільними кілерами слід поставити бандитських кілерів, тобто тих підлітків, що належать до банди та скоюють убивства, щоб не втратити авторитету в очах інших членів зграї.

Однак Кропп ішов у своїх думках далі, аналізуючи феномен убивства в тому віці, коли дітям притаманні невинність і чистота душі.

Дитинство.

12

За його п’ятнадцять років існування через інститут «Гамельн» пройшло тридцятеро дітей.

Злочин, який вони вчинили, завжди був однаковим. Убивство. Хоча не всі з них убивали. Насправді деякі лише «виявили неприховані вбивчі тенденції», або їх зупинили ще до того, як вони досягли мети, або з якихось причин вони не встигли цього скоїти.

Зважаючи на вік винуватців, тридцятеро злочинців — це значна кількість. Опис здійсненого ними не супроводжувався фотографіями, справжнього імені теж не було зазначено.

Особистість кожного пацієнта була прихована за казкою.

«Діти поводяться набагато жорстокіше, аніж дорослі, коли вбивають. Невинність — це лише їхня маска, — писав Джозеф Кропп. — Коли вони потрапляють до нас, на перший погляд здається, ніби вони аніскільки не усвідомлюють серйозності того, що вчинили чи збиралися вчинити. Однак їхня невинна поведінка оманлива. Уявіть, приміром, хлопчика, який знущається над маленькою комахою. Дорослий здригнеться подумки, але сприйматиме це як гру, бо вважатиме, що неповнолітня дитина не в змозі до кінця зрозуміти різницю між добром і злом. Але частина єства хлопчини добре усвідомлює: те, що він робить, погано — і в душі переживає садистичне задоволення».

Маркус почав читати перше, що трапилося під руку.

Солом’яному хлопчикові було дванадцять років, і він не вмів переживати емоції. У минулому мати-одиначка передала його на виховання своїй одруженій тітці, тому що не могла про нього піклуватися. Одного дня в парку атракціонів він познайомився з п’ятирічним малюком і, скориставшись неувагою няньки, що за ним приглядала, умовив його піти разом до занедбаного будівельного майданчика. Там підвів малого до отвору закопаної на кілька метрів у землю цистерни та штовхнув усередину. Малюк під час падіння зламав обидві ноги, але помер не відразу. Протягом наступних днів, поки всі навколо шукали зниклого, вважаючи, що його викрав якийсь дорослий, справжній винуватець кілька разів повертався на будівельний майданчик, сідав біля краю цистерни та слухав плач і крики про допомогу, що лунали знизу, як з банки, у якій полонили муху. Аж поки на третій день плач і крики нарешті не стихли.

Пиловому хлопчику було сім рочків. Протягом тривалого часу він був єдиною дитиною в родині, а тому поява братика його не потішила. Для нього це був чужий незнайомець, який претендував на велику частку батьківської уваги та любові. Одного дня, скориставшись хвилинною заклопотаністю матері, він узяв новонародженого малюка з люльки, відніс його до ванної і занурив у наповнену до країв водою ванну. Мати його застала за тим, як він байдуже спостерігав за своїм братиком, який захлинався. Їй дивом вдалося врятувати малюка. Попри всю очевидність своєї причетності, пиловий хлопчик завжди стверджував, що то зробив не він.

На думку Кроппа, убивство інколи було здійснено в стані ментальної відстороненості. «Під час акту вбивства проявляється справжня й безсумнівна втеча від реальності — жертву сприймають як річ, а не як людську істоту. Цим можна пояснити амнезію, що настає після скоєного злочину, коли неповнолітній винуватець не здатен пригадати, що він вчинив, або ж відчувати жалість чи каятися».

Маркус розумів, чому органи влади приховували ці злочини. Ішлося про суспільне табу. Повідомити про ці випадки означало викликати скандал у суспільстві. Саме через це створили особливі закриті суди, існувала конфіденційна документація, і на всьому лежала печатка секретності.

Дітей вітру було троє, усім по десять років. Їхньою жертвою став чоловік за п’ятдесят, комівояжер, що мав дружину та двох дітей, він їхав швидкісною трасою додому пересічного зимового вечора. На вітрове скло його автівки впала каменюка, скинута з підвісного переходу, вона пробила йому череп, залишивши після себе глибокий отвір замість обличчя. Трьох юних зловмисників знайшли, переглянувши записи камери відеоспостереження, встановленої на переході. Як потім з’ясували, та смертельна гра тривала вже кілька тижнів. Діти пошкодили багато транспортних засобів, і жодного разу ніхто не спіймав їх на гарячому.

Вогняному хлопчикові виповнилося вісім. Коли він обпік собі руку петардою, батьки вирішили, що стався нещасний випадок. Насправді він захотів відчути на собі загадкову могутність полум’я. Зрештою, було щось солодке в тому болю. Він уже давно приглядався до безхатченка, який ночував у старій машині, покинутій на паркувальному майданчику. Він підпалив його, попередньо обливши автівку каністрою бензину, поцупленою в батьковому гаражі. Безхатченко ледве вижив, отримавши страшні опіки на сімдесяти відсотках поверхні тіла.

У своїх коментарях до цих злочинів Джозеф Кропп не опускався до пошуків виправдання, однак намагався висвітлити приховані причини такої поведінки. «Багато хто запитує, як може дитина — істота, яку вважають чистою і невинною, — здійснити такий негуманний вчинок, як убивство. Однак, на відміну від убивств, вчинених дорослими, де можна визначити двох суб’єктів, убивцю і жертву, у випадку з тими, де залучені діти, сам убивця водночас є і жертвою. Як правило, жертвою батька, якого ніколи немає поряд, або здатного лише на те, щоб карати, а не любити чи хвалити. Або владної матері, не спроможної проявляти свою турботу та любов або з тенденцією спокусливого поводження у ставленні до власного сина. Дитина, яка страждає від знущань та насильства в родині, з якою батьки поводяться зневажливо, тенденційно відчуває провину через це, гадає, що вона заслуговує на погане ставлення.