Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Поки я виголошувала заздалегідь підготовлену промову, мої співрозмовники почали бліднути й зіщулюватися.

– Я чекаю на відповідь, – нагадала я.

– Вдома, – прохрипів свекор Амалії.

Отримавши відповідь, я попрямувала до ґанку.

– Е… Вона не там! – зупинив мене жіночий голос із-за спини.

– Ось як? – я озирнулася і зверхньо поглянула на подружжя Деріонов. – І де ж вона?

– Вони з Деріком не тут живуть, – промимрив господар, – Я зараз покличу, – і приготувався мчати за невісткою.

– Чому не тут? – холодним голосом зупинила я прудкого чоловіка.

– Вони ж молодята, – втрутилася господиня, – їм хочеться побути наодинці.

– І що ти брешеш, Евеліно? – пролунав за спиною високий жіночий голос.

Ми обернулися. Біля відчиненої хвіртки стояла молода жіночка, зневажливо поглядаючи на господиню.

Саме на це я і розраховувала. Тому гвардійцям було наказано: з людьми не розмовляти, але пропускати тих, хто захоче зайти у двір.

Ця селянка першою спробувала пройти крізь кордон охоронців. Не зустрівши опору, вона увійшла до двору. Помітивши це, найсміливіші скористалися її прикладом.

А за парканом, взагалі, вже зібрався значний натовп. Набагато більший, ніж під час мого поспішного вінчання.

– Чому це я брешу? – не змовчала дружина Грейтіса.

– Я ж своїми вухами чула, як ти моїй сусідці сказала, що Амалька сама піде, коли їй набридне жити в розвалюсі.

– Це ти все вигадала!

– Ваша Величність, – звернулася жінка до мене, – клянусь, це правда. Я сама чула. Але куди дівці йти, якщо вона продала свій будиночок, щоб принести посаг в дім чоловіка?

Чудово, що не всі тут упереджено ставляться до дівчини, як виявилося, знайшлися й захисники для неї.

– Поклич Амалію сюди, – наказала я Евеліні, яка одразу зникла за рогом будинку. Незабаром перед нами вже стояли вкрай приголомшені молодята.

– Доброго вечора, Амалія, – привітно звернулася я до дівчини. Потім повернулася до її чоловіка. – Деріку, я прийшла за твоєю дружиною. Від завтра вона працюватиме у палаці зіллєваром.

Молоде подружжя стояло, лише кліпаючи очима. Дерік ніжно обійняв дружину за плечі та міцніше притиснув до себе, а я уважніше оглянула свою недавню знайому. На ній навіть сукня була та ж, в якій вона вінчалася. «Ну, Евеліно, – сердито подумала я, – та ти справжнісінька чортова баба, як іноді каже мій чоловік».

– Амаліє, прокидайся, – з легким докором звернулася до дівчини (очевидно, вона зовсім не очікувала такого повороту у своєму житті). – Ти готова приєднатися до королівської служби?

– Так, так, я готова, – дівчина швидко закивала, і по її щоках покотилися сльози. Ну чому ж вона тепер плаче? Засмучуватись їй зовсім не корисно!

– Тоді збирайся. Ми заберемо тебе з собою.

– А… Ваша Величносте, як же мій чоловік?

Я повернулася до короля:

– Любий, знайдеться робота для цього юнака?

– Якщо він погодиться стати королівським охоронцем, то чому б і ні? – відповів Дін, який досі мовчав. – Ми можемо забрати і його з собою.

– Деріку, що скажеш? Згоден? – запитала я хлопця, у якого відразу ж спалахнули очі від слів короля.

– Так, Ваша Величносте, дякую, – усміхаючись, Дерік ще міцніше обійняв дружину і швидко поцілував її у скроню. – Люба, ти ж згодна?

Вона лише кивнула. А потім, немов щось згадавши, подивилася на мене:

– Тільки, Ваша Величносте, я ж вагітна. Це не вплине на ваше рішення забрати мене?

– Звісно, не вплине! – запевнила я її. – Іди збирайся.

– Ваша Величносте, а як же… – нарешті заговорила Евеліна. – Я тепер навіть свого онука не побачу?

– Так це, ти ж казала, що Амалька вагітна не від твого сина? – Леонард скористався моментом, щоб вставити свої п'ять копійок.

– Що? – пролунав у цілковитій тиші приголомшений голос Деріка.

Оце так! Виявляється, мама забула повідомити синові, що його дитина, зовсім не його.

– Я цього не казала! – сердито відповіла колишня старостиха.

– Казала, – озвався голос з натовпу. Наперед вийшла літня жінка і повторила: – Мені казала. А я, дурепа стара, тобі повірила.

Після неї ще кілька жінок підтвердили, що чули ті слова.

– Якщо ти в цьому впевнена, – я кинула злий погляд на свекруху Амалії, – чому ж тоді прийняла її до своєї родини?

Шановна дама лише злякано глипнула на мене. Вона вже цілком зрозуміла, що буде далі, і навіть не здивувалася, коли Леонард додав:

– Так це, за наказом Його Величності.

– Що? – дуже переконливо обурився Дін. – Леонарде, ти з глузду з'їхав?

– Так тож не мої слова, – швидко почав виправдовуватися староста. – Це Евеліна сказала, що на прохання Амальки Ви змусили їх прийняти в сім'ю гулящу дівку. Тож одразу зрозуміло, чия це дитинка.

– Мій чоловік наказав тобі прийняти в сім'ю вагітну не від твого сина дівчину? – запитала я, кинувши на інтриганку вбивчий погляд. 

– Ні, – прошепотіла Евеліна, ледь ворушачи губами.

– Тоді як ти наважилася обмовити короля Тарлії?

– Я нічого такого не казала, – не здавалася вона.

Я з розчаруванням оглянула мовчазний натовп. Очевидно, ті, кому матір Деріка це казала, або не були присутні, або побоялися підтвердити слова Леонарда. Отже, настав час перейти до плану «Б».

– Ось як? – протягла я повільно. – Не казала, значить. Ну, якщо не казала, то більше й не скажеш.

Задоволено помилувалась на перелякані обличчя подружжя Деріон і вигукнула:

– Террі!

У ту ж мить переді мною з'явилася моя особиста покоївка та охоронниця, а Евеліна зблідла і відсахнулася.

– Террі, ви четверо залишитеся в будинку Грейтіса.

– Так, пані, – Террі шанобливо вклонилася, – як накажете, пані.

Помітивши, що обличчя злостивої свекрухи зблідло ще більше, я продовжила:

– Оскільки неможливо довести, чи ця жінка дійсно обмовила короля Тарлійського, ваше завдання з цього моменту пильно стежити за нею. Якщо знайдете хоч найменший доказ її висловлювань проти королівського двору Тарлії, ви маєте наказ її знищити.