Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Розуміння накрило хвилею мій шокований і готовий до будь-якого розвитку подій мозок. Свідомість без складності прийняла його слова за істину. Без найменшого сумніву я знаю - він правий. 

- Ти нічого не пам’ятаєш, звісно … - він перейшов на шепіт - мені вистачить моєї пам’яті… тебе поруч. 

- Я справді не пам’ятаю. За всі практики… відкрилось лише одне... - я сказала це в голос і відчула шумні зміни простору. Це лише відчуття, без звуку, але власне найлегше його порівняти із шумом. Воно часто виникає, коли я говорю хибне твердження. Невже… не лише одне. - Але це й не важливо, я знаю, що твої слова істинні. - він перехилився через мінімальну відстань, що нас розділяла й обійняв мене так, як обіймають після складних емоційних переживань, після повернення з дуже довгого шляху. Я відчуваю напругу в його тілі. Вона схожа на страх втратити щось таке давно загублене, щось безмежно цінне. 

- Дякую тобі світе, що повернув її. - він тримає мене без наміру відпускати й лише тихо шепоче. Мені боляче, що я нічого не чую, що я нічого не пам’ятаю, що мене не вистачило, що недостатньо працювала над собою. 

Вже не вперше за час знайомства з Августом у мене зупинилось відчуття плину часу. Не знаю, чи за мить, чи за годину він відпустив мене, сів рівно і завів машину.

- Вибач за мої надмірні емоції, - його тон рівний і впевнений, - ти певно змучена, йолоп, я погодився тебе завести додому… а замість цього.. - фраза зійшла на тишу, звісно, я б теж не знала як стисло і доречно описати все, що зараз відбулось. 

- Август, все гаразд. Я з першої зустрічі відчувала, що мене .. ем.. затягує в тебе.

Тепер пояснення дуже закономірно доповнює всю картину. Як би ти тільки знала як мені легко від того, що я нарешті сказала це вголос. Тягу між нами не відчути міг би лише сліпий. Добре, що зазвичай ми всюди були вдвох, бо отримані логічні для мене пояснення, для світу б могли стати дзвіночками необхідності завітати в дурку. 

- До речі, я зовсім забув, у тебе є плани на вихідні? - еу мужчина, на такий швидкий розвиток подій я не готова. Не знаю, що там було між нами колись, але зараз гра почалась спочатку. - Як щодо з'їздити в Карпати? Наша родина має будиночок під горою. 

- З ночівлею? - він або жартує, або не розуміє, що пропонує. Головне стримати усмішку. 

- Звісно, туди без сенсу їхати на день, - невимушено продовжує розповідь, - тамтешні дороги вночі небезпеч.. - Август запнувся на слові й думаю я знаю причину. Певно то до нього нарешті дійшло, чому я розпитую. Мені вже відомо від Ксені, що запрошена не лише я, але він же не знає цього. - Ні, ні, ми будемо там не одні, мої брати також їдуть... Точніше, там звісно досить місця, тобі не доведеться спати ні з ким чужим... - від незручності голос скаче як поломане піаніно, а збите дихання не дає достатньої опори закінчувати заново розпочаті речення, - Здається я роблю тільки гірше.. Я маю на увазі.. Ти не проти якщо я почну пояснення спочатку? 

- Ахаха, - я від душі засміялась, час розряджати цю напружену ситуацію, а то ми з необачності водія ще кудись в’їдемо. 

- Що... - Август від ненормальної реакції розвернувся і дивився на мене як на безумецю.

- Ти краще на дорогу дивись, бо не буде кому нас в гори везти. І розслабся. І вибач. Згідна, я трошки перестаралась. Але ти мусиш мене зрозуміти! Не могла відмовити собі в задоволенні. - пам’ятаєш я казала, що у мене жахливе почуття гумору? Так от для звичайних жартів його справді не вистачає, але коли доходить до обставин аналогічних теперішній, воно тут як тут з’являється. - Я все зрозуміла, точніше я вже була підготована заздалегідь, і ні, у мене немає планів, то ж із задоволенням поїду з вами. 

- Серйозно? Як можна так знущатись! - тут вже засміявся і він, - Уяви, що у мене пронеслось в думках. Після всього, я був переконаний. що це стане останньою краплею і ти визнаєш мене маніяком, або психом, або і тим, і другим!

- Тут поверни праворуч, мій дім вкінці вулиці. Не злись і погодься, що було смішно. Не знай я контексту, могло б справді видатись, що ти запрошуєш мене на ночівлю в гори, без нікого, в якийсь далекий від цивілізації будиночок травника.

- Звідки ти .. 

- Давай, став себе на моє місце! Хіба тобі пропозиція не звучить підозріло? - мій веселий настрій відкрито говорить, що я продовжую жартувати, але з реакції я не помічаю, щоб він це так чітко бачив як я. - Гаразд, я припиняю, обіцяю, - машина зупинилась під шлагбаумом, - буду справді дуже рада познайомитись з твоїми рідними. 

- Чудесно, бо я вже встиг заплутатись, де ти жартувала, а де була серйозною. Я ще напишу, о котрій виїзд. 

- Дякую, що завіз додому. - він вийшов і відкрив мені двері. Ніколи раніше ніхто так не робив, але я починаю звикати до цього жесту уваги. - Оу, забула, знайомтесь! - я простягнула руку вбік, - Ось цей будинок ліворуч мій, точніше на 12 поверсі кутова квартира з видом на місто моя, будинок у співвласності. - я усміхнулась, але цей “юридичний” недожарт певно лише юристам і був би смішний. Між нами запанувала тиша і повернулись відчуття, які переповнювали простір доки ми сиділи в машині на узбіччі дороги. Мені повторно стає дивно незручно. Йому навіть не потрібно було робити крок, ми вже стоїмо дуже близько. Август всього простягнув руки й підтягнув мене до себе. Як спокійно мені в цих обіймах. 

- Добраніч Віта! - відчувається, що відпускати мене у нього бажання зовсім немає, але не стояти ж нам тут всю ніч. 

Ти б могла спитати, а чому ти не запросиш його до себе? Чи не логічним буде не випускати цього чоловіка з обіймів? Можливо варто перейти до ближчої взаємодії? 

Запитуй, але відповіді не отримаєш. Не тому, що я щось приховую. Я просто не знаю. Звісно всі події вписуються в картину мого світогляду, всі пояснення настільки логічні, що навіть без його слів, я б і сама, всього можливо на мить пізніше, все зрозуміла. Але на то нове життя й нове, що досвід ми проходимо заново. Теперішній етап ще не передбачає запрошення в спальню.